|
М А Р К І В Ц І
______________________________________________ Історія - Сучасники - Петро Петрович Кононенко |
| Головна | Історія | Новини | Про нас пишуть | Фото | Гоcтьова книга |
| Діалект | Шевченко і Катериничі | Церква | Голодомор | Війна | Сучасники | Інше |
|
Кононенко Петро Петрович 
Поетичні твори, пов'язані з Марківцями NEW! Бобровиччина – дзеркало всеукраїнської землі …ТА ДОЛЮ ІНШУ ВІН ОБРАВ – ДУШІ НЕСПОКІЙ!
Перший, хто помітив у ньому літературний хист, був учитель української мови та літератури Василь Якович Кириченко. Його вабили й тішили шкільні твори старшокласника Петра Кононенка – оригінальні за формою, змістовні, композиційно довершені, вони відзначалися особливим пієтетом. Відчувалася закоханість учня в рідну – материну! – мову, в живе Слово, в літературу. Надто, коли йшлося про творчість Тараса Шевченка. І ще б: адже їхні Марківці називали Шевченковим селом – тут у березні 1846 року перебував Великий Кобзар і намалював 8 портретів членів поміщицької родини Катериничів… Тут росте Шевченків дуб. Кажуть – п’ятсотрічний. Кронистий, крислатий, він височить над селом, як собор. Під сим дубом, переповідають, відпочивав Тарас Шевченко. Отже – святе місце села. А пієтет учня, думалося вчителеві, можливо, й від того, що дівоче прізвище його матері – Шевченко. Чи не тому вона, Павлина Семенівна, знала напам’ять чи не всього Шевченка! Її свята любов до Великого Поета передалася й синові. Олександр Хоменко Повний текст вітальної збірки статей дивіться на сторінці "Українське слово".
* * *
Дива та й годі! Місто, як орган:
IX.1994
* * *
Мій рідний край... Набачивсь по світах Чернігів, 22.VI.1994
О, Україно! Скільки рік спливло, Марківці, 27.VIII.1994
Бобровиччина – дзеркало всеукраїнської землі 1972 року вийшов один з 26 томів видання "Історія міст і сіл України". Він був присвячений славній Чернігівщині. У розділі "Бобровицький район" говориться: Площа району – 1,4 тис. квадратних кілометрів. Населення – 75,9 тис. чоловік; з них сільського населення – 62,5 тисяч. Бобровиця – місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на річці Бистриці, за 3 км від залізничної станції Бобровиця на лінії Ніжин-Київ. Відстань до обласного центру залізницею – 133 км, автошляхом – 105 км. Населення – 10 300 чоловік. Міській раді підпорядковані населені пункти Затишшя, Макарівка, Мирне, Травкине, Червоноармійське. Територія сучасного міста була заселена ще в стародавні часи, про що свідчать залишки двох городищ і поселення періоду Київської Русі. Назва міста походить від т.зв. бобровників, що жили тут десь з XIV до XVIII ст. Вони володіли бобровими гонами і мали своє самоуправління з правом обрання отамана. За походженням це були вільні люди, згодом – козаки. У разі потреби вони брали участь у військових походах. Кожен дорослий бобровник щороку мав здати старості, а пізніше – гетьману 10 бобрів і 20 видр. Коли кількість звірів зменшилася, натуральний податок іноді замінювався грішми. З середини XIV ст. українські землі захопила Литва, відтоді Бобровиця належала до Остерського староства. У 1482 році поселення було зруйноване татарськими ордами. Переважна більшість чоловіків загинула в бою, жінок вивезли в гареми та на ринки рабів. Тільки на початку XVI ст. поселення почало відроджуватися. За Люблінською унією 1569 року воно відійшло до шляхетської Польщі. У 1593 році польський король Сигізмунд III спеціальною грамотою передав Остерське староство, куди входила й Бобровиця, у володіння шляхтичу М.Ратомському. Бобровиця була прикордонним поселенням, і польські магнати не чинили великих утисків жителям, щоб не посилювати переселенського руху. Населення займалося хліборобством і скотарством, старості здавало овес і сіно. Жителі користувалися деякими привілеями – ловили рибу волоком, полювали на звірів, брали з дерев "непописаних" (незайнятих) бджіл, а "пописаними" ділилися пополам з господарем, косили траву, дерли лико. Новоосілі звільнялися від податків на три-шість років. З часом кількість пільг зменшувалася, а податки зростали. Це викликало незадоволення населення. Щоб запобігти селянським виступам, польський уряд у найбільших містах і селах Лівобережної України розміщував військові гарнізони. У Бобровиці гарнізон налічував 200 жовнірів. Коли 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти, активну участь у ній взяли жителі Бобровиці. Після Переяславської ради 1654 року населення прийняло присягу на вірність союзу з російським народом. Бобровиця стала сотенним містечком Київського полку. Згодом за царською грамотою була передана генеральному писарю І.Виговському. Навесні 1661 року польсько-шляхетські війська й татари вдерлися на Чернігівщину, зазнала нападу й Бобровиця. Все населення піднялося на боротьбу проти поневолювачів. Але сили були нерівні. Загарбники зруйнували містечко, а його захисники загинули в бою. Однак невдовзі Бобровиця почала відроджуватися. Відомо, що 1666 року в ній сплачували податки 160 чоловік, які мешкали в 155 дворах. Жителі здавали щороку близько 700 пудів хліба та 27 крб. грішми. На той час це був високий податок. Серед козаків виділилася заможна верхівка, якій належали водяні млини на річці Бистриці. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст., хоча Бобровиця й називалася вільновійськовим поселенням, більша частина селян була закріпачена. У містечку були розвинуті ремесла: шевське, шкіряне, гончарне, кравецьке, столярне. На околицях виникло кілька невеличких селітроварень. Двічі на тиждень відбувалися базари, двічі на рік – ярмарки. На осінньому ярмарку купці закуповували ремісничі вироби, сільськогосподарські продукти і вивозили їх у Росію та Білорусію. Створилася група купців, які скуповували товари оптом. З Бобровиці вивозили хутро, шкіряні вироби, полотно, віск, горілку, олію. На цей час припадає і розвиток чумацтва, яким займалися заможні козаки, міщани, зрідка селяни. Вони провозили з Причорномор'я рибу, сіль, вироби із заліза, сукна. Розвиток промислів і торгівлі зумовив зростання населення. У 1784 році в містечку налічувалося 4761 житель, з них закріпачених 248 ревізьких душ. Кріпаки відбували панщину 3 дні на тиждень, працювали на селітрованих та на важких земляних роботах. Крім того, вони лагодили греблі, шляхи тощо. Після ліквідації автономного устрою на Лівобережній Україні в 1782 році Бобровиця ввійшла до Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року стала волосним центром Козелецького повіту Малоросійської губернії, з 1802 року – Чернігівської. Кращі землі, ліси та луки на початку XIX ст. захопили поміщики Кочубея та Катериничі. Щоб збільшити свої прибутки, поміщик Кочубей у 1807 році побудував цукровий завод. Переважну більшість своїх земельних угідь він відвів під цукрові буряки. 1825 року на заводі були добудовані цехи виробництва рафінаду. 1846 року річний прибуток заводу становив 3 тис. крб. Лише чорноробів тут налічувалося 118 чоловік. Працювали переважно кріпаки, хоч було багато й вільнонайманих робітників. Робочий день тривав 12 – 14 годин. Низька платня й жахливі житлові умови часто призводили до сутичок з адміністрацією. У 1854 році на заводі спалахнуло повстання, під час якого він був повністю спалений. Війська, які викликав поміщик, вчинили жорстоку розправу над робітниками. Усіх учасників виступу, особливо кріпаків, били канчуками. Багатьох кинули до в'язниці. Завод був так зруйнований, що більше не відбудовувався. Поганий обробіток селянських земель, недостатньо добрив були основною причиною частих неврожаїв, голоду, що призводило до поширення пошестей, падежу худоби, розорення найбіднішого прошарку населення. Особливо неврожайним був 1839 рік. Місцеві власті, щоб запобігти повному вимиранню населення від голоду, звернулися до чернігівського губернатора по допомогу. Збереглися списки 800 жителів міста, які потребували негайної допомоги. Проте невідомо, чи була вона надана. Під час другої подорожі на Україну Т.Г.Шевченко влітку 1846 року побував у маєтках Катеринича в Бобровиці та Марківцях, написав кілька портретів членів його родини. Тоді ж він виконав аквареллю портрет О.А.Афендик, матері Катеринича. Реформа 1861 року не внесла істотних змін в економічне становище селян. Якщо до реформи 58 кріпаків В.А.Кочубея користувалися 108 десятинами землі, переважно придатної для хліборобства, то після скасування кріпацтва вони одержали лише 77 десятин. Це були, головним чином, напівзаливні землі, солонці або піски. Сума викупних платежів становила 3424 крб. 50 коп., селяни мали щорічно сплачувати 205 крб. 47 коп. Більшості це було не під силу. До того ж, поміщики позбавили їх права користуватися лісами й пасовищами. У післяреформений період прискорився процес розорення й зубожіння селян. Колишні кріпаки, одержавши мізерні клапті землі, мусили йти в кабалу до того ж поміщика чи куркуля або шукати заробітку в промислових центрах. Багато бобровицьких селян працювало на будівництві залізниці Курськ-Київ. Будівництво було завершено 1865 року. Того ж року стала до ладу залізнична станція Бобровиця, що сприяло розвитку торгівлі й розширенню зв'язків з промисловими центрами. Щороку в містечку відбувалося вже 4 ярмарки. Почали швидше розвиватися ремесла. У поміщицьких господарствах появляються сільськогосподарські машини. 1897 року поміщик Катеринич з участю кількох пайовиків побудував цукровий завод, який виробляв за сезон понад 800 пудів цукру і давав власникам до 4 тис. крб. прибутку. У 1897 році в Бобровиці налічується 960 дворів і 5384 жителі. Цукровий завод і дрібні кустарні підприємства не могли забезпечити всіх роботою. Багато безземельних та малоземельних селян і дрібних ремісників, що розорилися, мусили йти в найми до багатіїв або на відхожі промисли. У поміщицьких економіях і в куркулів селяни жали за 9 або 10 сніп, молотили за 11 – 12 мірку. Тяжким було становище й робітників цукрозаводу, особливо сезонних. Працювали вони по 13 – 14 годин, жили в бараках, спали на соломі або на дощаних нарах. Все це породжувало невдоволення існуючим ладом, що особливо виявилося під час революції 1905 – 1907 рр. Селяни почали ділити поміщицьку землю і майно. Робітники цукрового заводу запровадили 8-годинний робочий день, обрали робітничий комітет, який контролював діяльність адміністрації. У січні 1906 року в містечку сталася сутичка робітників з поліцією. Робітники й селяни готували спільний виступ проти поміщиків, але здійснити його не вдалося, бо для придумування можливих заворушень на станцію Бобровиця був присланий загін солдатів»... В аскетично беземоційних рядках, бо ж писалося з позицій класовості та комуністичної партійності, і не про Москву чи Ленінград, а про "рядове" місто й район, поставали лише окремі реалії розвитку Бобровиччини. Але й за цих умов віддзеркалювались відблиски чуда, бо за Бобровиччиною бачилась Чернігівщина, за нею – вся Україна як органічна частина історії всесвіту. Саме так: України і Всесвіту. А це означає: вселюдської цивілізації і культури. Чи не вдаємося ми, беручи Бобровиччину у вселюдських вимірах, до романтичних гіпербол? Ні, не вдаємось, – свідченням чого є зафіксовані навіть у зацитованому тексті такі ремінісценції: Поблизу Веприки виявлено ранньослов'янське поселення черняхівської культури; "На околиці с.Старого Бикова виявлено поселення доби бронзи, а на території с.Нового Бикова – городище часів Київської Русі"; "Територія сучасного міста (мається на увазі Бобровиця, – авт.) була заселена ще в стародавні часи, про що свідчать залишки двох городищ і поселення періоду Київської Русі"; "Браниця заснована в 1155 році"; "Нова Басань виникла в першій половині XV ст. як фортеця для захисту від татарських орд. Тоді ж були заселені й хутори Грузька, Лисківка, Зеленуха..."; "Піски – село, засноване в період визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр."; "Поблизу Горбачів виявлено городище, поселення та курганний могильник періоду Київської Русі"; "Кобижча виникла ще за часів Київської Русі. В 1239 році село знищили монголо-татари"; Сивою давниною позначене й виникнення Свидовця (згадується в літописі 1155 р.), Старої Басані (1196 р.), Щаснівки (1155 р.), на околицях якої виявлено поселення Черняхівської культури; Ярославки, заснованої 1196 року і на околиці якої виявлено городище та курганний могильник часів Київської Русі... Ще не так і давно насельники Чернігівщини могли бачити таємничі кургани, котрі збуджували рої думок та уявлень. Як декому здавалося, думок занадто сміливих, бо за ними поставали доленосні події сивих віків, лицарі легендарної княжої держави та козаки періоду національно-визвольних воєн і боротьби з людоловами-турками й татарами. Але сміливі уявлення не відводили від правди історії, а наближали до неї. Ріднили з віками славних прадідів великих, сповнювали глибиною та гордістю і почуття, і свідомість. Та й як могло бути інакше? "На околиці с.Старого Бикова виявлено поселення доби бронзи, а на території с.Нового Бикова – городище часів Київської Русі»... Археологічний бронзовий вік – це час 3-1 тисячоліть до нашої ери. Він характерний тим, що на вищий рівень піднімається створення знарядь виробництва (у тому числі бронзових на основі сплаву міді з оловом, що надавало знаряддям підвищеної міцності й твердості), а те, зрозуміло, сприяло розвиткові не тільки орного землеробства і кочового (номадного) скотарства, а й засобів пересування – від візків до кораблів (як на веслах, так і з вітрилами). Отже, бронзова культура поміж Волгою і Дніпром (скотарсько-землеробська) не могла обійти як побережжя Дніпра (культура шнурової кераміки), так і Чернігівщини. Зокрема, археологами показано, що на її терені розвивалася культура, поширена на просторі від Рейну до Десни, і наші предки мали інтенсивні зносини з племенами, котрі населяли простори від Збруча (білогрудівська культура) до Верхнього Подніпров'я і від Львівщини, Тернопільщини, Рівненщини до Причорномор'я. На цей час припадає розвиток особливо славетної світової культури – Трипільської, заснованої на землеробському, скотарському, мисливському, рибальському виробництвах. За Трипільської епохи приручили коня, розводили биків, свиней, овець і кіз. Насельники трипільського терену мали великі глинобитні будинки (що були і засобами оборони), фортифікаційні споруди. У цей час починається використання металів і виробництво зброї, численних прикрас, гончарних виробів, ткацьких верстатів, житлових прикрас, портретного живопису, барвистих орнаментів. На цьому етапі окреслюється етнографічні відмінності між племенами Подністров'я, Побужжя, Подніпров'я, Причорноморська. Легендою була й залишається чернігівська культура – 3 – 4 століть нашої ери. Названа по могильнику с.Черняхів Київської області, вона, як показував археолог В.Хвойка, відзначалася високим розвитком землеробства, скотарства, мисливства, рибальства, гончарного і ювелірного ремесла, широкими міжнародними обмінами. А потім настають періоди державності князів Кия та Аскольда (IX ст.), і Бобровиччина включається в органічні внутрішні та зовнішні зв'язки держави, що включала в себе землі Київщини та Переяславщини. Отже, Бобровиччина з архідавніх часів була причетною до розвитку не лише Чернігівської, Київсько-Руської, а й світової цивілізації та культури. Особливий етап для праукраїнських земель розпочинається з періоду князювання кагана (короля, імператора) Аскольда. Як показує видатний історик Михайло Брайчевський, "Середина IX ст. була в історії Русі поворотним моментом. Саме в цей час завершується складний і тривалий процес формування феодалізму у східних слов'ян і Давньоруської держави". (М. Брайчевський. Літопис Аскольда. – К., 2001), що переконливо доведено працями істориків Б.Грекова, М.Бахрушина, І.Юшкова, Н.Рубінштейна, В.Пархоменка. Високий розвиток матеріальної культури всередині суспільства сприяв активізації зовнішніх зв'язків. 860 року Аскольд наважився виступати навіть проти наймогутнішої – Візантійської імперії. "Пішов Аскольд, – пише літописець, – проти греків на конях і на кораблях, і було кораблів разом (360). І пішов до Цісарогорода. І греки замкнули Суд, а місто зачинили. І вийшов Аскольд на берег, і повоював довкола міста, і багато греків було вбито. ...Побачивши все це, греки настрахалися і послали послів до Аскольда, кажучи: "Не губи міста, дамо тобі данину, скільки хочеш". ...І зажадав Аскольд для війська на 360 кораблів по дванадцять гривень на ключ, а потому давати уклади на руські міста – по-перше, на Київ, а також і на Чернігів, і на Переяслав... Це було року 6360 (тобто 860 р. н.е.). По 863 р. походи тривали; були перемоги й поразки. Та головне було не у воєнних надбаннях. Головним стало те, що ще Київська держава Аскольда засвідчила: вона є могутньою, самодостатньою силою, спроможною реально впливати і на міжнародний розвиток. Разом з тим Київська держава уклала вигідні для себе міждержавні угоди, писані мовою як Візантійської, так і Київської держав. Київські князі тоді ще клялися своїми – язичницькими богами, а угоди складали на засадах свого – вітчизняного права. Було засвідчено, що Київська імперія має свою писемність і віру. Оскільки міжнародні умови диктували відповідні правила поведінки, Аскольд прийняв християнство сам, а коли повернувся в Київ – хрестив киян у дніпровій купелі. Володимир Великий прийняв ту естафету Аскольда й 988 року надав християнству статус офіційної релігії. На превеликий жаль, ще в IX ст. деякі літописці почали підганяти історичні факти під інтереси правлячих князів (каганів, конунгів). Тож і вийшло, що свою історію українці в XX ст. почали розглядати лише з X ст., навіть "Літопис Аскольда" підігнали під "Повість временних літ" і тим самим змістили історичні дати щонайменше на двісті років! На цій основі і почали гуляти версії-фальсифікації: спочатку – про варязьку основу нашої державності, а згодом – про єдине східнослов'янське плем'я на чолі з «старшим» братом-росіяном та про єдину мову, культуру, державу, віру трьох "слов'янських" народів-братів. Версію-фальсифікацію, бо праукраїнці мали свою державу ще за часів князя Кия, згодом – Аскольда, а Київська Русь стала щонайменше третім етапом розвитку тієї державності. Так, до неї причетні варязькі конунги, але вони не творили Київської держави, а захопили її, підступно знищивши рід Аскольда. Що ж до "росіян", то їх не було аж до 1721 р., коли Петро І проголосив створення Російської імперії; до того ж часу існували і то лише з XII ст. московські князівство та царство. Ті державні утворення пов'язані з колонізаційною діяльністю київських князів та християнських мільйонерів, – але вони розвивалися на угро-фінській та татарській етнічній основі. І не випадково з XIII по XVII століття між українською й московською землями практично не існувало широких (а тим паче – родицьких) зносин. Вони почали впроваджуватися після Переяславської ради 1654 р., коли московці розгорнули на Україну колонізаторський, загарбницький рух. Для виправдання його й була вигадана версія єдності "трьох народів-братів" як єдиного східнослов'янського племені. Закономірно, що ще "Літопис Аскольда" (867 рік) ядром Київсько-української держави позначає Київську (полянську), Чернігівську (сіверянську) та Переяславську землі. Не менш важливо відзначити, що сіверянсько-чернігівські землі в окремі часи обіймали простори від Дніпра до Тмуторакані (Передкавказзя) та Причорномор'я і були порубіжними з майбутніми московсько-князівськими землями. Це й визначало і долю, і роль Чернігівщини: вона сусідила з білорусами і литовцями, угро-фінами і московцями, приволзькими татарами й колоніями Греції та Риму, турками і кримськими татарами, а на її землях перебували (що засвідчено археологічними розкопками могил та курганів у XXI ст.) військові дружини Скандинавії та купці далекого і близького Сходу, Середземномор'я і Центральної та Західної Європи, котрі торгували на магістралях із варяг у греки та від Хазарії до Іспанії й Англії. Не кожній державі випадала доля, і роль, і місія, які випали на долю Чернігівщини, а й у її складі славетній та благостраждальній Бобровиччині! На доказ достатньо нагадати: Саме по Чернігівщині розвивалися перші хвилі торгово-економічних зносин з Хазарією та номадними племенами (печенігами, половцями) безмежного Поля, а разом з тим – і жорстокої боротьби з жорстокими кочовниками; саме Чернігівщина зустрічала потоки завойовників із Скандинавії та купців близького Сходу, Греції та Риму; звідти ж докочувалися до неї хвилі освіти, державотворення, православної віри, світової культури. І не випадково, що в Чернігові було зведено величний храм Софії раніше, ніж у Києві; а великого князя-державотворця, письменника-гуманіста, педагога, полководця і вченого Володимира Мономаха формувало для Київської Русі й Чернігівське князівство. Волелюбні, героїчні традиції цієї землі сформували й князя Михайла Чернігівського, який не схилив голови навіть перед ханом Батиєм, – і хоч був за те немилосердно скараний – став прикладом героїзму та етнодержавної гордості й честі для всіх наступних поколінь, адже Чернігівщина дала й Леонтія Полуботка, що не схилився навіть перед жорстокістю Петра І; Миколу Кибальчича, що й перед повішенням не припиняв роботи над моделлю космічного корабля; Олександра Довженка, який не вклонився тиранії Сталіна; Левка Лук'яненка, котрий не зламався майже три місяці чекаючи смертного вироку... Не можемо забувати : в усі віки загарбницькі походи на нашу Вітчизну з півночі, сходу і півдня починалися через Чернігівщину. Були безкінечні спроби або відірвати її від України, або протиставити землям Правобережжя. Та Чернігівщина гідно витримала іспит історії. Подібну роль (у мініатюрі, звичайно) відігравала й Бобровиччина, що знаходилася на межі з Київщиною й Переяславщиною. Не осягнути її долі і ролі, коли не побачити в контексті загальнонародного розвитку. А він настільки славний, настільки й суворий. Нагадаємо: і Бобровиччина переживала всі випробування, пов'язані з боротьбою за свободу, на яку важили і кочові племена ще за часів Аскольда та Володимира Мономаха, хозари і навіть свої – вітчизняні можновладці. Дехто досі поетизує період Литовського владарювання, коли Бобровиччина в складі Остерського староства входила в чужу державу. Та то – наслідок порівняльного методу: після татаро-монгольського іга перед польською кормигою за Литви було, мовляв, легше. Так, дещо легше, але – в підлеглості. Коли не спадав соціально-етнічний гніт і не було належного захисту від зовнішніх ворогів. Не випадково ж 1482 р. Бобровиця була зруйнована татарськими ордами, а сусідні поселення спалені й пограбовані. Мужні захисники краю були вбиті в боях, а жінок людолови вивезли в гареми, чоловіків – на торжища рабами. Не встигли загоїтись рани, як Бобровиччина за Люблінською унією 1569 р. потрапила під владу Польщі. Для збереження своїх привілеїв, сусіди-ко-лонізатори тільки в Бобровицький гарнізон присилали сотні жовнірів, для яких в українстві навіть статус вільних людей та козаків не був перешкодою для визиску. Природно, що в національно-визвольній війні, розпочатій Б.Хмельницьким 1648 р. під Жовтими Водами, найактивнішими були й бобровичани. По перемозі над шляхетською Польщею Бобровиця стала сотенним містечком Київського полку, а з часом маєтністю генерального писаря, пізніше – гетьмана України Івана Виговського. 1661 року Бобровиччина ще раз зазнає нищівного руйнування польськими і татарськими поневолювачами й грабіжниками, – однак і після жахливого розбою відновлюється й розвивається як нездоланна частка українського народу. До того ж з великою гідністю й честю проявляє себе не лише у звитяжно-патріотичній борні. Упродовж століть бобровичани не тільки зберігали та боронили набутки матеріальної і духовної культури минулих століть, а й умножували їх та творили, мається на увазі і будівництво ґуралень, млинів та заводів, і розвиток ремесел та землеробських занять. Поєднання краси різнорідної природи з витворами ужиткової культури та будівництвом культурно-освітніх осередків, розвиток народних хорів та театральних гуртів приваблюють до Бобровиччини не тільки всеросійських вельмож (як пани Катериничі), а й наславетніших людей, як Тарас Шевченко. Відомо, що великий Кобзар і як поет, і як художник, і як археолог 1846 р. бував у багатьох місцях Чернігівщини: вона як надихала його на лірико-героїчні мотиви творчості, так і спонукала до сповнених болю, гніву, сарказму картин. Побував Поет і на Бобровиччині – і в самому містечку, і в селі Марківцях. Аналіз показує, що 1846 рік для Т.Шевченка не належав до урожайних на твори. Серед поетичних знаходимо "Лілею" ("За що мене, як росла я, люди не любили") та "Русалку" ("Породила мене мати В високих палатах, Та й понесла серед ночі у Дніпрі скупати"); у листуванні за 1846 рік – жодного сліду! (хоча перед цим були листи з Миргорода, Санкт-Петербурга, а потім – з Борозни, Седніва...). І лише в живопису хоч і не багато, але були виконані малюнки саме в селі Марківцях – портрети матері Катеринича О.А.Афендик та кількох членів їхньої родини. Цей творчий неврожай тим прикметніший, що перед тим написані такі поезії, як "Заворожи мене, Волхве...", "Чого мені тяжко, чого мені нудно...", "Гоголю" ("Задумою дума роєм вилітає"), тому М.Гоголю, якого називав Братом, бо й він – потомок козацького полковника Тараса Гоголя – усіма помислами завжди був з Україною; "Не завидуй багатому", "Єретик", "Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить", поеми "Сліпий", славнозвісна містерія "Великий льох", "Кавказ", "І мертвим, і живим, і ненарож-денним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє", "Холодний Яр", "Заповіт", – а одразу по тому – "За що ми любимо Богдана" (1845-1847), "В казематі", "Ой одна я, одна", "За байраком байрак" і надзвичайної сили ще один заповіт – "Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні...". Твори 1847 р. писані після арешту й заслання. 1846 рік може вважатися "мирним" у житті Т.Шевченка. Але що то за "мир", який начебто не сприяв активізації творчості? Дивно, але й коментатори до повного видання творів Т.Шевченка 1963 р., зокрема І тому, у якому вміщено творчість 1837 – 1847 рр., говорять лише про надзвичайно важкі умови життя та творчості в 1844 – 1845 рр. і фактично пропускають 1846 рік. Лишається здогадуватись, що той рік був особливо інтенсивним у підготовці другого (на жаль, нездійсненого) видання "Кобзаря", який готувався саме на Чернігівщині і витверджувався знаменитою (написаною в Седневі 8 березня 1847 р,) передмовою, у якій виражався глибинний зміст народності життя, світобачення, творчості та висловлювалося засадниче кредо: "А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди". Як не вважаймо й на кирпогнучкошиєнкових-сутяг, яничар-безбатченків, кар'єристів-пристосуванців, зачатих в утробах материних за якісь тяжкі гріхи, бо "Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітеся Богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталанної". Отже, "чернігівський" 1846 рік був роком глибинних роздумів, філософсько-політичного визрівання, вулканного нуртування крові серця та щонайвищого злету таланта, заплідненого пророчим даром. Та й що дивного? На землі Чернігівщини зароджувалися паростки "Слово о полку Ігоревім" і "Поучення дітям" Володимира Мономаха. Тут щонайвище здіймалися хвилі української державності в період боротьби за національний суверенітет та свободу з її героями – від Б.Хмельницького до І.Виговського, П.Полуботка, І.Мазепи. Тут ще за Хмельниччини формувалися роди М.Драгоманова та Лесі Українки; тут заснував академію мистецтв Л.Баранович; визрів талант великого бджоляра П.Прокоповича; тут набули щонайвищого розквіту козацькі освітні школи; колосилися музика, живопис, архітектура й плани заснування університету К.Розумовським та розвитку славнозвісного ніжинського ліцею князями Безбородьками... Тут Т.Шевченко на кожному кроці стикався з історією, що також могло спонукати до написання знаменитих слів: історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини... Тут Т.Шевченко полишив свій духотворчий слід, яким пішли і на якому зростали геніальна М.Заньковецька, М.Коцюбинський і Б.Грінченко, О.Кониський і Л.Глібов, М. Кибальчич й К.Ушинський, С.Русова і Г.Ващенко, В.Еллан (Блакитний) і В.Чумак, геніальний Павло Тичина... Символічно, що П.Тичина народився і формувався саме на Чернігівщині: в с.Піски Бобровицького району. Ще в поемі "Золотий гомін" (уміщеній в першій збірці поета "Соняшні кларнети", 1918) поет бачив усю свою землю з центром у Києві: Над Києвом – золотий гомін, І голуби, і сонце! Внизу – Дніпро торкає струни... Предки. Предки встали з могил; Пішли по місту. Предки жертви сонцю приносять – І того золотий гомін ... Уночі, Як Чумацький шлях сріблисту куряву простеле, Розчини вікно, послухай: Слухай: Десь в небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!.. Човни золотії Із сивої-сивої Давнини причалюють, Човни золотії... Ті човни були, безумовно, і з сивої Мізинської культури, і з епохи бронзи та Трипільської цивілізації, держави Аскольда та Київської Русі, з героїчно-величних процесів розвитку порубіжного Чернігівського князівства, що чуло всі вітри та дзвони історії, всі племена від Дніпра до Тмутаракані і від Скандинавії до Причорномор'я. Не тільки щасливим було плавання тих човнів, бо коли чернігівці плавали на човнах, які перемагали могутню Візантійську імперію й утверджували силу полян та сіверян, котрі формувалися на своїх доленосних ріках – Десні, Трубежі, Сожі і Сеймі, – то були вони і на тих сотнях кораблів, які велетенська буря розкидала під стінами Констанстинополя й зумовила невимовну жалобу по свій праукраїнській землі. Плинули ті човни і з нездоланного Чернігова часів Володимира Мономаха та Михайла Чернігівського, коли земля стогнала від хижацьких бойових кличів половців, скандинавів та печенігів, і коли чернігівців пробували обернути в попіл і рабство татаро-монгольські орди, а пізніше – хижацькі полчища інших заброд. Та історія народу – це його характер і доля: цілі племена, коли не виявляли могутньої волі за життя, гинули й спливали у безвість. Виживали найвитриваліші, харизматичні, самосвідомі, спроможні робити свій власний життєвий вибір і йти до мети та визначеної Природою історичної місії, не обслуговувати інших, а прямувати власною дорогою, бути прикладом і для інших. Такими були чернігівщани і в протистоянні з татарськими, литовськими, польськими, московськими колонізаторами ХV – ХІХ століття (достатньо згадати для цього повстання князя Михайла Глинського («Бунтівливий князь» Д.Міщенка) та епоху Гетьманщини, козацької демократії і свободи (відображених у романах Ю.Мушкетика з Веркіївки), перемогу І.Виговського над 140-тисячною армією московитів під Конотопом), мужніми, гордими, звитяжно-лицарськими постали вони і в XX столітті. Суворого століття. Для Чернігівщини обагреному кров'ю і Миколи Кибапьчича – творця моделі космічної ракети, і повстанців революції 1905 – 1907 рр., талановито показаних Михайлом Коцюбинським у повісті «Фата моргана» та в інших творах. Суворому, бо жорстокому і соціальною політикою царизму, і національною та освітньо-культурною й мовною. П.Тичина бачив і переживав наслідки тієї політики: злидення, на грані голодної смерті життя хліборобів на найродючіших у Європі землях (плачуть батьки, плачуть діти – «хліба й то нема»); безправність і безпритульність чесних людей – від землероба, робітника заводу до вчителя і священика; нещадна мовна й культурно-духовна русифікація та освітня політика, що закривала дітям демократичних верств дорогу до інших, ніж напівкріпосницька сфера життя (сам П.Тичина міг вступити лише до семінарії та й то за щасливого збігу обставин), атому, як показано О.Довженком у «Зачарованій Десні», – національна дискримінація та тотальні денаціоналізація (вчителям за русифікацію офіційно доплачували 15% до їхнього заробітку), що неминуче вело до деморалізації й населення, а також до масової еміграції чернігівщан (що яскраво відображено у творах Степана Васильченка) на сибірські безлюдні простори. Як жахливий пролог до голодоморів та гулагів у 30-х роках та до планів депортації всіх українців у 40-ві роки... І Бобровиччина мучилася й протестувала, часом потопала в сльозах і крові від «благодійників» столипінщини, ідеологів «єдиної, неділимої» імперії та нагайок жандармів. І її тероризували нещадно й люто. Здавалося, що вихід один: змиритися й прийняти тернистий шлях. Та голос історії будив сумління! В крові, як у попелі, не гаєш іскри віри, надії й любові. Те жагуче жадання добра незрідка обагрялося новими сполохами повстань, отже й тортур та крові, безпросвітності і безнадії (як писав М.Коцюбинський: дорогами безкінечно бредуть нещасні люди. «Мов підбиті журавлі, що відбилися від свого ключа», а тому «пливуть у сірій безвісті печаль і безнадія, пливе відчай, стиха схлипує сум»), опановувало душу фаталістичне: щастю не бути!.. Не бути й тому, що мов віком від домовини нависла над людом імперіалістична війна. Гадали: з перемогою «над ворогом» вона відродить своє рідне та виявилося: на українських землях лилися ріки крові за чужі інтереси «своє ж рушниця в нас убила, своє на дні душі лежить». Сподівалися на силу і милість Бога, та жорстокість подій надламала віру навіть Божої Матері. ...Христос Воскрес? – не чула, Не відаю, не знаю. Не буть ніколи раю У цім кривавім краю... («Скорбна мати»). Тоді прийшла національно-визвольна революція. На майданах Бобровиччини народ проводжав кращих синів боротися за свободу і справедливість. Україна відроджувалась соціальне, національне, морально. Наставало відчуття наближення чуда. Та з волі Леніна, Троцького, «своїх» більшовиків прийшло братовбивство й терор: Одчиняйте двері – Наречена йде! Одчиняйте двері – Голуба блакить! Очі, серце і хороми Стали, Ждуть... Одчиняйте двері – Горобина ніч! Одчинились двері – Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ...(1918). Покоління десятиліттями жило з полудою на очах: революція 1917-1920 рр. була всенародною й благодатною... Та народ знав: то – ідеологічний міф московських новоімперських сил, що навмисне з'єднали два протилежних процеси: український національно-визвольний рух 1917 – 1918 рр. і більшовицьку реставрацію імперії народів-рабів, розпочату на Україну походом орди Муравйова. Перший був просвітником національного, соціального, мовно-культурного, державного відображення, другий же прийшов як заперечення першого, як кривавий колоніалізм, що спирався на Ленінове: Росія має бути великою, але без України цього не буде! Ось чому проповідь "єдиної дії пролетарів українських і великоруських" (хоча за теорією більшовиків-марксистів, "пролетарі не мають вітчизни"), ось чому на питання, що потрібно для існування "великої Росії, філософ Г.Федоров в унісон Ленінові відповідав: необхідно не тільки українську культуру втілити в тіло російської культури, а й тіло України в тіло Росії... Україна як народ і держава, мова й культура мали остаточно асимілюватися й зникнути. П.Тичина відповів на це поезією, присвяченою трагічній битві під Крутами, у якій московським ординцям протистояли молоді українські лицарі, котрі впали жертвами брутальних контрреволюціонерів, але відстояли честь українського народу. За цим стояла не тільки громадянська свідомість поета, а й горда самосвідомість та велика історична традиція бобровичан. Бобровичани в усі віки вміли розрізняти друзів і ворогів, патріотів і безбатченків-зрадників, добро і зло, щирість і лукавство. 1919 р. П. Тичина записав у щоденнику: сьогодні знову був із Т. Шевченком. Чому раніше не бачив його, як тепер? І усвідомлював: можна бачити Т. Шевченка поверхово, як простого "хлопця з народу", що хоч і бунтував, як писали холопствуючи "патріоти", до атеїзму й маркетизму "не доріс", тому вершин досяг не в усьому. А необхідно бачити в його справдешній сутності: як народного філософа, вождя і пророка, а відповідно до цього – й поета, художника та людину. А коли придивитися саме так, то Т. Шевченко постане й Поетом XIX ст., але ще більше – як Поет і мислитель XX та наступних віків, голос і совість, учень і учитель нації, який не міг жити без рідної України, але був геніальним аналітиком та провидцем і мав право сказати: Мені однаково чи буду Я жить в Україні, чи ні... ... Та не однаково мені, Як Україну злії люди ...Присплять лукаві і вогні її окраденую збудять! П. Тичина був свідком реального розвитку рідної Бобровиччини. Тому знав її справжні думи та ідеали ще з найдавніших часів, з народної творчості, з великого досвіду М. Драгоманова, роду Косачів – батьків Лесі Українки і Б. Грінченка, котрі жили в Україні, але бачили та чули і рідні " Лісові пісні", і голоси Еллади та Риму, Єгипту і Франції, думки вільних громадян і "кам'яних господарів" ув'язнених у тюрмах самодержавної імперії. Його вчителями були не лише мудрі люди Пісок, батьки та вчителька Мррачевська, а й революційні діячі оновлюваної України, серед яких особливе місце посідав сонцесяйний людинолюб Михайло Коцюбинський. Як і Василь Еллан (Блакитний) та Василь Чумак, саме в нього черпав П.Тичина знання глибин людської душі і долі, силу дивитись у майбутнє. Тому саме П. Тичина виступив і з осторогою щодо лукавих "визволителів", пишучи: революція більшовиків це засліплення владою й силою, це сліпа енергія руйнівників, що ідуть вперед, але голови повернуті назад; вони волають про щастя й свободу, але несуть неволю й ще трагічніші впровадження, бо вони не бачать краси природи й реального життя. Вони – фанатики вищезгаданої ідеї. Тому були свідками великого відродження, але ...ніхто з них не радів, не співав. (Огняного коня вітер гнав – огняного коня – в ночі –) і тільки їх мертві, розплющені очі відбили всю красу нового дня! Очі (1919). На Бобровиччині очі – дзеркало душі. Тому станом очей визначають усе: думки й почуття людини, і палахкотіння закоханого серця: "Я ваші очі пам'ятаю як музику, як спів, – але й озлоблення руйнівника, засліпленого колонізатора. Тому для П.Тичини не існує суспільного прогресу там, де не відбувається прогресу людської сутності; де "Місто в мальованих плакатах: людина людину коле. Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми. Все можна виправдати високою метою, та тільки не порожнечу душі" (Замість сонетів і октав"); де вважають, що прийшов соціалізм тільки на тій підставі, що тюремним наглядачам грають Скрябіна; де "Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед. Ліві мчать уперед. Але голову скрутили назад"; де "Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, приказують: – Ну хай же вам Бог посилає... та щоб ми не раз на вашій Землі пироги їли. А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо: – Дай, Боже, дай"; де "І знову беремо Євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала:, вбивати гріх! – на ранок з простреленою головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться... Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?"; де дійшли до людоїдства ("Чистили мати картоплю "), а згодом гігантські голодомори оголосили найкращим шляхом до щастя; де, отже, життя, гідність, честь, свобода людини й народу, навіть гуманізм, як етика втратили всяку ціну... Бобровиччина завжди протестувала проти таких "прогресів". П.Тичина, вважаючи їх злочинними, почав ще в 20-ті роки писати свою могутню філософську симфонію людяності і свободи "Сковорода", а в час перемоги над фашистськими ідеями та режимами, рішуче заявив: Я єсть народ, якого Пради сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! – А сила знову розцвіла. Щоб жить – ні в кого права не питаюсь. Щоб жить, я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, Бо я живу. Нелегко було не тільки стверджуватись, а й жити. Нелегко в 20-ті роки, з неймовірними труднощами та потрясіннями в роки 30-ті, коли чулося, як "смерть шумить косою", вимирали цілі села, а партія "великого Сталіна" вимагала все нових і нових жертв хліборобів. Тепер відомо: знали в ЦК та в уряді України, знали в Кремлі про масштаби етноциду, але так планувалося знищення демократичної української України і хто міг протестувати, коли "жить стало лучше, жить стало веселей"?! Протестували хлібороби й інтелігенція Бобрович-чини, її газета (До речі, одна з двох на Чернігівщину), але гинули тисячі своїх – і на їх місце привозили з областей Росії; пробувала захищатися інтелігенція – і їй знову відкрили дороги до сибірських та сандор-люхських катівень... Лютував терор, і не тільки фізичний: офіційною ідеологією й мораллю ставало донощицтво, клятвовідступництвр, націєзречення, кар'єризм, садизм. Друга світова війна ще загострила конфлікти: 30 червня 1941 р. Національні збори у Львові прийняли ухвалу про відновлення української державності; міг початися процес суверенізації, демократизації, гуманізації України як соборної держави, – та проти цього виступали і гітлерівські, і "кремлівські мрійники" великоімперської закваски. Як і в час Першої світової війни Україна опинилася в епіцентрі не тільки міжнародних протистоянь, а й братовбивчих боїв. Українців диференціювали на численні сфери впливу: і Німеччини, і Румунії, і Польщі, й Росії, – а водночас не могли не відстоювати своїх соціально-національних інтересів і самі українці. ОУН та УПА оголосили війну обом імперіям та їх сателітам. Бандерівці й мельниківці пішли по всій Україні організовувати рух опору колонізаторам. До них пішли й представники Чернігівщини, Дніпропетровщини, Харківщини, Донеччини, зокрема – представники командного складу Червоної армії, готові з'єднати сили Заходу й Сходу України. Партизан же було спрямовано на Захід – не тільки проти гітлерівців, а й проти сил національного визволення. А чернігівщани опинилися практично в усіх таборах – так розпорядились суворо-несприятливі обставини. Тож і вийшло: і в Першу світову війну "західні" українці відстоювали інтереси Австро-Угорської імперії, а "східні" – Російської; і в Другу їх було розкидано по всіх вогнищах змагань за переділ світу, внаслідок якого українці не могли дістати ніяких вигод. Обидві імперії, усі сусіди (окрім, звичайно, білорусів) розраховували ще збільшити свої володіння за рахунок сто-розтерзаної України. Усе те завдавало ще кривавіших ран, ніж військові операції: народ розчленовувався на ворогуючі регіони і групи, воював за чужі інтереси, нав'язані йому "злими людьми" з метою приспати і розбудити на пожарищах... І ті рани, на жаль, кровоточать і досі: з'ясовують між собою стосунки воюючі й ті, що лишалися в окупації; окремі партизанські загони; воїни Радянської армії і воїни УПА, – бо це влаштовує антиукраїнські сили, які оголошують мало не всіх українців бандитами й зрадниками, сіють довічну ворожнечу, оскільки лише так можуть утримати Україну в стані напівколонії. Віками зовнішні сили робили ставку на внутрішні незгоди, ходили "допомагати" і київським князям, і гетьманам, і цілому народу, бо він, мовляв, сам не дасть собі ради, – однак наслідком у всіх випадках були загальнонародні втрати та поразки. Ні чужим розумом, ні чужим добром жоден народ не зажив ні достатку, ні шани і слави. Тільки знесилювався і втрачав перспективу. Не уникла лихої долі й Чернігівщина загалом, Бобровиччина зокрема. Її сини опинилися практично на всіх барикадах суворого протиборства: і на фронтах, і в окупації; і в УПА, і в партизанах, – а щонайгірше – у середнаціональних протистоянь. Були безкінечні бої – були і незліченні втрати. Достатньо нагадати: на різних антифашистських фронтах з Білоцерківець воювало 530 мешканців, а загинуло 250; з Браниці – 838 і 370; з Бригинців – 236 і 126; з Веприка – 600 і 248; з Вороньків – 600 і 345; з Гаврилівки – 149 і 60; з Горбачів – 450 і 232; з Ко-бижчі – 2500 і 1500; з Козацького – 725 і 286; з Марківець – 500 і 261; з Нового Бикова – 600 і 421; з Озерян – 500 і 392; з Олександрівки – 285 і 128; з Петрівки – 535 і 384; з Рокитного – 65 і 42; з Рудьківки – 700 і 248; з Свидовців – 700 і 270; з Старої Ба-сані – 500 і 400; з Щаснівки – 500 і 217; з Ярославки – 757 і 450... Отже, на фронтах загинуло більше половини бійців району. Та й це – не всі жертви світового божевілля. Є не менш вражаючі факти і цифри. Це – тих, які вели мирний спосіб життя, але були спалені, вбиті, повішені. Нагадаємо: на окупованій території Росії спосеред мирного населення стало жертвами фашизму 1 млн. 200 тис людей; на землях Білорусі – 2 млн. 224 тис.; на теренах України, – окрім 4,5 млн. солдатів і офіцерів та сотень тисяч бійців ОУН і УПА, – ще по над 4 млн. 496 тис. чоловік. Український народ серед вселюдської спільноти зазнав найбільших втрат. Серед них – і жертви мирного населення Бобровиччини: у Бобровиці в гестапівських катівнях замордовано 418 мешканців; 26 хлопців і дівчат було вивезено до Німеччини в рабство; у Новій Басані розстріляно 364 чоловіки, а в німецьку неволю з неї вивезено 118 юнаків і дівчат; у Марківцях живцем спалено 120 мешканців; а в Новому Бикові – 63 мешканці; 197 жителів знищено в с.Рокитному (з них спалено 77 чоловік)... Всесвітніх вимірів набула трагедія села Пісок. Засноване в період національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр., село Піски зберігало найсвятіші – і трудові й бойові – традиції народу та відбивало всі круті повороти його долі. Спочатку – як волелюбне козацьке поселення, а потім – зубожіле від визисків, змушене виборювати кращу долю як працею, так і пошуками умов життя в Тобольську, Єнісейській та інших губерніях Сибіру. Талановиті трудівники, пісківці піднесли своє село на рівень найрозвинутіших; а їхній козацький дух зумовив активне несприйняття фашистського режиму. І його представники вчинили згідно з своєю злочинною політикою. Як зазначають Т.Д.Дорошенко і М.М.Ярошенко, "фашистські недолюдки... 28 грудня 1942 року на світанку оточили Піски й розпочали жорстоку розправу над мирним населенням. Оскаженілі гітлерівці заганяли людей до хат, які тут же підпалювали. Понад 300 чоловіків зігнали в церкву, а потім облили її бензином і запалили. З холодною жорстокістю кати розстрілювали й кидали у вогонь жінок і дітей, дорослих і стариків. 80-річного М.Волошина спочатку повісили на дереві, потім зрешетили кулями і після цього кинули у вогонь. На подвір'ї колгоспу "Краще життя" кати клали людей рядами й розстрілювали автоматними чергами. В цей страшний день все село, яке налічувало 670 дворів, було спалене. 70 родин знищено повністю, у 200 лишилося хіба по одному чоловіку. Всього страчено 861 чоловік". Світові відомі варварські вчинки фашистів у Польщі, Югославії, Німеччині. Українська трагедія ще належним чином не описана й по-справедливому не інтерпретована. А тим часом трагедія села Пісок спроможна глибше розкрити і природу фашизму, і характер та долю українства. Нагадаємо: Піски були не єдиною руїною варварів, котрі вихвалялися культурним аристократизмом і на тій підставі привласнювали право вершити долі народів, але насправді були носіями найагресивнішої антикультури. Не можемо забувати й про те, що фашизм лютував не тільки в Німеччині, а імперські інтереси та методи міжнародних відносин були близькими й тим, хто "во ім'я щастя народів" організовував голодомори й гулаги, етноциди. А виправданням служили посилання на міфічну вищість певної імперської культури та моралі. Серед попелу й крові були і батьківські пороги П.Тичини (як, до речі, було піддано переслідуванню та зневаженню і батьків О.Довженка). Варварському плюндруванню піддавалися школи, будинки культури, бібліотеки й інших сіл та містечок. Дивуватися не доводиться: фашизм, шовінізм, фальшивий "інтернаціоналізм" не бачили українців серед розвинутих країн світу, трактуючи їх як унтер-меншів, як обслугу пануючої раси, їх цікавили українські землі, природні багатства, корисні копалини (про що Розенберг говорив Гітлеру); зондеркоманди виловлювали малолітніх здорових дітей і вивозили їх (позбавляючи імен, роду, пам'яті) до Німеччини задля зміцнення "арійської породи". Цікавили окупантів і наші культурні надбання, але – відчужені від нас. А лякало одвічне культурно-мистецьке та освітнє, наукове, загалом інтелектуальне багатство українства. Тим більше, що воно було незаперечне великим, світовим, а тому загрозливим для фальшивих гегемонів. Це – надто важливо і символічно. Бо й "патріоти" великої Росії охоче ласували українським хлібом і салом, утримували свою економіку українським вугіллям, цукром, залізною рудою; на найвищі пости бралися й українські люди (достатньо нагадати хоч би лідера реформ Петра І Феофана Прокоповича; президента Російської академії наук, гетьмана К.Розумовського; церковного ідеолога С.Яворського; канцлера Безбородька...), але – коли вони зрікалися питомого українства. І були такі, що зрікалися. У тому числі й серед тих, хто зрадив великого гетьмана І.Мазепу (як сотник Ніс); хто без докорів совісті продавав Україну більшовикам; хто бездушно здійснював політику голодоморів та нищив благородних інакомислячих у 30-ті роки; хто по добрій волі, чи всупереч бажанню, але не захищав мордованих ні в с.Марківцях, ні в Бобровиці, ні в Пісках, а ще сприяв екзекуціям... Були й ті, хто з тими відщепенцями волів ідентифікувати весь український народ і готував (як Л.Берія та К.Жуков 1944 р. окремим наказом) депортацію всіх українців у найвіддаленіші північні краї... Та перемагали добро і правда, великий свідок – багатовікова історія. Чернігівщина, у тому числі й Бобровиччина, і середини XX століття – це насамперед великі події, звершення, люди: ще з XIX ст. і чернігівщани підносили до світового рівня аграрну культуру російської імперії, а з XX ст. – й культуру Австралії, Бразилії, Канади, США, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії. Чернігівщина відзначалася інтенсивним розвитком промислового виробництва. Успішно множилися традиції культурно-освітні та мистецькі. Вже говорилося: П.Тичина міг сформуватися лише в середовищі високодуховного народу, і його багатогранне обдаровання співака, музиканта, художника, поета, вченого, перекладача, громадського діяча могло реалізуватися лише в надрах талановитого суспільства. Відома культурно-духовна діяльність на Чернігівщині Л.Барановича та І.Мазепи, діяльність козацьких та братських шкіл і те, що в XVII ст. Україна вважалася найосвіченішою державою в Європі. XIX ст. позначене "вибухом" діяльності "Просвіти", таких її корифеїв, як М.Коцюбинський, О.Кониський і Л.Глібов, а також високоталановитого, багатогранного П.Куліша. Цілою епохою стала освітньо-педагогічна творчість Б.Грінченка, що увінчалася випуском знаменитого 4-томного видання Словника української мови. Тож цілком природно, що саме на Чернігівщині піднеслися до висот педагогічної діяльності Костянтин Ушинський (автор знаменитого Слова про рідну мову) та Софія Русова, а потім прийшов на історичну арену Григорій Ващенко (народився в Богданівці) – автор багатотомного зібрання творів, педагог, знаний в країнах всієї Європи й Америки. Бобровиччина різноманітне відбивала всі грані розвитку народу, бо органічно й постійно розвивалася у взаємодії з культурними силами не лише Ніжина і Чернігова, а й Києва, Львова, Полтави. Дбаючи про єдність українських земель і сил, чернігівець О.Кониський став ініціатором і фундатором знаменитого Літературно-наукового вісника та Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, а М.Заньковецька (за словами П.Тичини "прекрасної України жінка найкраща") була визнана артисткою світового масштабу. Відомі факти: російський цар запропонував їй місце примадонни в Санкт-Петербурзькому імператорському театрі. М.Заньковецька подякувала, але відхилила запрошення, пояснивши: "доки мій український народ пригноблений має недостойне його життя, я маю бути з ним". Тоді до поїзда прийшов Лев Толстой і також благав Марію залишитися, оскільки, як говорив великий письменник, тільки в імператорському театрі можна повністю розкрити і реалізувати свій талант. Одначе Марія Заньковецька була непохитною і не відмовила Л.Толстому лише в бажаному для нього подарункові – хустині з плечей, – що він вважав найдорожчим для нього даром. За цим стояли і великі культурні традиції: безсмертна Ярославна із "Слова о полку Ігоревім" не відділяла своєї долі і від долі мужа та його бойової дружини, і від долі всієї Батьківщини. Гордо й красиво пройшла по дорозі служіння вірі рідного народу мати І.Мазепи. В ім'я совісті й честі, вірності щонайвищим гуманістичним принципам княгиня з Чернігівщини М.Волконська (потрактована, щоправда, як символ "російської жінки") розділила нелегку долю з чоловіком-декабристом у сибірському засланні. А Леся Українка, напоєна соками і чернігівщанської природи, стала втіленням України для всієї планети. Та особливо впливовими були життєві принципи, мораль і душа народу. Тож знаменитими постатями позначена історія Бобровиччини й XX ст. Серед них і хлібороби, представники промислового виробництва – трактористи Ф.Шиян і Н.Павлюк, Л.Шевченко, Г.Романенко, Ф.Сильний, С.Бандура, У.Маковій, В.Басанко, Л.Ісаєнко; майстрині бурякових плантацій В.Литошко, Л.Очкур, П.Зубець, У.Івашко, Н.Лашко, Є.Козицька, О.Галабуцька; конюх І.Буряк, учасники виставок сільського господарства Н.Кунах, М.Зубчик; працівники торгівлі, завідувачі фермами; керівники органів народного самоуправління, як А.К.Руденко. І, природно, діячі освіти, науки, культури, охорони здоров'я. Так, воістину історична роль випала на Майнівський технікум. Навіть за найнесприятливіших обставин всеосяжну патріотично-гуманістичну роботу здійснювали педагоги шкіл. Зрозуміло, що то було не просто, адже й до останнього часу ми говорили як про благо про те, до прикладу, що "Наприкінці січня 1918 року загони московських, брянських і курських червоногвардійців при підтримці сільської бідноти вигнали "вільних козаків" Центральної Ради" з містечок Бобровиччини. Отже, що не ми були господарями становища, однак не печалимось, а ще й пишаємося цим, не соромлячись деформувати й історичні факти в інтересах сусідів. Аналогічно до подій громадянської війни ми й інтерпретували й події та "героїв", пов'язаних з голодоморами 1921, 1933, 1947 років, з репресіями "ворогів народу", з глобальною денаціоналізацією, дегуманізацією й деморалізацією, наслідком яких діти відчужувалися від батьків, люди від землі, історії й традицій, народ від природи й активної боротьби за дійсно власну долю. Тому до нас мовби випадково, але насправді закономірно прийшов Чорнобиль і вірус бездуховності та антипатріотизму, схильності до підміни культури антикультурою та хвороба не належного ставлення до дійсних героїв. А їх наша Земля родила щедро. Ось іншого змісту інформація: "Трудящі Нової Басані жваво відгукнулися на заклик Радянського уряду допомогти голодуючим Поволжя, потерпілим від недороду, Вони внесли гроші, здавали хліб (на жаль, автори не говорять, що це – за умов, коли самі мерли від голоду! – авт.). Драматичний гурток, яким керував видатний український актор Ф.В.Левицький (1858 – 1933), що разом з родиною жив у Новій Басані з 1919 до 1925 року, ставив п'єси, і всі гроші, одержані за спектаклі, надходили у фонд голодуючим..." Війна поставила наш народ на рівень первіснообщинного ладу. Жили нерідко у погребах і землянках. "Не вистачало тяглової сили і робочих рук. Колгоспники мусили орати власними коровами (а то, додамо, і самі запрягалися в плуги, вози, ярма, – авт.), майже всі роботи виконували вручну..." Нагадаємо: це – в середині XX ст., в Європі. І ще нагадаємо те, про що ми писали у книжці "Освіта XXI століття. Філософія родинності" (2002 р.): зазначене відбувалося на полях України, котра була житницею і Російської імперії, і всієї Європи. На полях, з яких фашистські посіпаки завантажували сотні тон гумусу й вивозили на поля Німеччини для підвищення їх родючості. І хіба вивозили тільки землю? І хіба лише до Німеччини?! Ліворуч від залізниці Київ-Чернігів є раніше згадуване село Марківці, праворуч – також славетне (ще з великокнязівських часів) село Ярославка. Обоє в 30-ті роки були курортами для москвичів і ленінградців. І цілком закономірно, адже звідти були залізничні й автомобільні траси в усі сторони як України, так і СРСР, а також Європи, Скандинавії й Причорномор'я... На їхніх полях вирощували всі види зернових і овочевих, розводили пасіки й баштани, розквітали сади яблук і груш, вишень і слив, а неподалік ширились різнорідні ліси, багаті грибами й плодами, та болота і стави, повні риби. Вирощувались буряки і картопля, льон, коноплі й горох. На великих луках випасались отари корів і овець. Шелестіли й співали росами та жайворонками розкішні луки... Рай! – який потім обертали на пекло, але який за будь-яких обставин нормальній людині є початком і кінцем світу, мірою добра і правди, величі і краси, найріднішою в світі землею. Природно, що на цій землі були написані ось ці рядки П.Кононенка: Мій рідний край... Набачивсь по світах Я різних див, морів, лісів, народів, Наслухавсь музики, веселих хороводів. Та знову тут – на батьківських полях: Лиш тут дитинства запах не прочах, Лиш тут нуртують щастя рідні броди! Ось сад стоїть у повноцвітті літа, В буденнім спокої та радісно погідний... Тут все – молитви: материні, рідні. Лиш тут душа волає: жити! жити! Лиш тут колись гніздились зорі й в житі, Лиш тут князями почувались бідні... Тут все було: нелегких родів муки. І радість космосу: прийшло нове життя! Лиш тут душа сплітається в Буття, Лиш тут коханої насправді ніжні руки. Лиш тут, як вічність, і на мить розлуки. Лиш тут любов – любов і скорбність каяття. Не тільки щастя тут цвіло мені: Був голод і нещасть ланцюг гарячий. Було сирітство, цвів терор незрячих, Лилася кров не тільки в дні війни. Бувало, в Марківцях буяли полини... Буває: й досі гірко горе кряче. І все ж – над все люблю тебе, мій краю! Ті всі світи – лиш свідки самоти. Бо де б не був – скрізь ти, і ти, і ти: Хто відсахнувсь тебе, того і Бог карає. Хто полюбив – лиш той безсмертя знає Не знать тебе – безплідне відцвісти. Чернігів, 22Ж 94. І так само природно, що за цю Землю горді бобровщани билися самовіддано і героїчно, по козацько-лицарському звитяжно, і їхні подвиги були занесені до книги слави: син Марківець капітан П.Н. Зубко, сини Бобровиці О.С. Бичко і В.Л.Карнаухов та син Пісок О.Є.Кривець були удостоєні звання Героя, а орденами й медалями було відзначено тисячі бійців регулярної армії та партизанських загонів: 332 мешканців с.Піски; 242 – Білоцерківець; 838 – Браниці; 68, у тому числі кавалер трьох орденів Слави – Бригінець; 162 – Веприк; 530 – Вороньків; 100 – Гаврилівки; 165 – Горбачів; 2000 – Кобижчі; 175 – Козацького; 230 – Марківець; 600 – Нового Викова; 458 – Озерян; 280 – Олександрівки; 206 – Петрівки; 25 – Рокитного; 350 – Рудьківки; 350 – Сидовця; 300 – Старої Басані; 270 – Щаснівки; 350 – Ярославки... Кожен із тих багатьох тисяч, як те переконливо показали автори численних календарів та видань Чернігівського земляцтва, здійснював подвиг в ім'я життя і свободи, як в ім'я перемоги над чорними силами фашизму творив народний умілець з с.Осовка Я.У.Рощепій, котрий першим у світовій практиці сконструював автоматичну гвинтівку. А також син с, Марківець – вчений і педагог А.О.Вовк, котрий не тільки працював педагогом, бився в партизанських загонах, а й відбив історичний подвиг українського народу в наукових працях. Не може не вражати навіть звичайнісінький перелік імен та діянь синів і дочок Бобровиччини: заслуженого лікаря П.П.Ференюка, заслуженої вчительки О.Ф. Шинкаренко, доктора біологічних наук М.М.Епштейна, кінорежисера В.І. Луговського, академіка М.Ф.Гулого, доктора біологічних наук С.С. Дяченка, генерал-майора С.П. Копила, заслуженого артиста (диктора українського радіо) А.Ф.Євенка, Героїні Соціалістичної Праці Н.І.Марченко, заслуженої вчительки М.М.Величко, генерал-лейтенанта Є.П.Журавльова, професорів, кандидатів наук В.Й. Путяти, М.Т.Яценка, М.Р.Плюща... їхня звитяжна праця досі надихає на вірність рідній землі і природі, великим традиціям різних поколінь хліборобів і працівників промислового виробництва, педагогів і вчених, лікарів і лісоводів, військових і дипломатів. Закономірно, що на нову життєву дорогу виходили славних батьків гідні поваги сини і дочки, їхні онуки, виявляючи свої здібності та творчі таланти практично на всіх сучасних поприщах. Зрозуміло, що всіх прикладів і людей у статті не згадати. Потрібні цілі книги (доказом чого можуть бути видані достатньо відомі Календарі Чернігівського земляцтва і в XX, і в XXI століттях, а також біографічні довідники, як "На батьківських порогах"). Але й не сказати бодай про частину із них неможливо. Не просто обрати й принцип подачі, бо завжди постане проблема часу і місця та поцінування подій, фактів, людей. Тому підемо за укладачами Календарів і пройдемось за місяцями народження. Отож, 1 січня народився Володимир Іванович Голик – полковник правоохоронних органів. Відомо, наскільки важливою є сфера захисту прав людини та інтересів України як суверенної, правої, демократичної, соборної держави, – і це надає особливої ваги діяльності уродженцю села Марківець. Та в цьому зв'язку не можемо не зазначити не тільки високих особистих якостей, а й саме марківецького коріння в світогляді та характері діяльності Володимира Голика. Його батько – Іван Никонович, тракторист, а потім танкіст, пройшов мало не всю Європу, за що був удостоєний багатьох нагород. Потім знову праця і в колективному господарстві, і на заводах Києва, діяльність народного засідателя. Мати – Віра Петрівна пережила всі етапи розвитку суспільства: і голодомори, і війни з фашизмом; працювала колгоспницею, служила на залізниці, де й стала інвалідом праці. А разом доля сина та матері пов'язала з винятковою роллю бабусі – Павлини Семенівни Кононенко (Шевченко) – дочки, а потім матері багатодітних родин, людини винятково обдарованої (в молодості їй пропонували кар'єру в театрі М. Садовського), великого серця та безмежної честі і доброти. Саме вона виховала синів Володимира (що загинув у вирі війни 1942 р.), Ростислава (пройшов дорогами війни до центру Європи, а потім – до японських узбереж), Петра (доктора наук, професора, академіка, лауреата Міжнародної премії ім. Й.Г.Гердера, засновника Інституту українознавства, ліцеїв та гімназій; поета, драматурга, літературного критика, Президента Міжнародної асоціації «Україна і світове українство», громадського діяча, що був активним учасником важливих подій у 26 країнах світу) та дочки Катерини – медичної сестри, цілинниці, будівниці багатьох ГЕС, учасниці всіх Чорнобильських процесів, що трагічно позначилося на здоров'ї як ЇЇ особисто, так і чоловіка – також цілинника, будівника ГЕС, ліквідатора наслідків аварії Шаповалова Миколи Васильовича. Реально позначилось на формуванні життєвої позиції Володимира Ролика і його спілкування з двоюрідними братами – дипломатом Андрієм Петровичем Кононенком та філософом Тарасом Кононенком – авторами численних наукових праць, активними учасниками і всеукраїнського, і міжнародного життя. Сім'я, рід – ось що віками наповнювало марківецьку людину соками своєї землі, піснею своєї колиски, музикою високого неба, багатством почуттів і думок, щирістю любові до безмежно розмаїтої природи, – і що вона несла по всіх світах, відстоюючи правду й красу. Закономірно, що подібного роду єдністю особистого і колективно-суспільного, а також спадкоємністю і всеукраїнських обширів праці, і міжнародного рівня інтересів є домінантою багатьох людей і родів Бобровиччини. У січні в селі Марківці народився й Василь Заболотний. Нині він – директор українсько-американського комбінату «Растра-альфа»- представляє традиції роду. Однак кожен, хто побуває в с. Макарівцях, дізнається й про те, що Василь Юлійович – гідний продовжувач не тільки трудових звершень батька, а й освітньо-громадських діянь діда Микити Вихторовича Заболотного. Останній з десяти років лишився сиротою. Життя ставило безліч перешкод, однак здобув освіту, активно включився в громадсько-політичну діяльність, став визначним авторитетом, мудрою людиною, котра не захоплювалася особистими вигодами, збагаченнями, популярністю, а стала ініціатором важливих заходів культурного життя, будівництва шкіл – і то не лише в Марківцях, а і в Бобровиці та Петрївському. Природно, що й Василь Юлійович після закінчення Марківської школи та юридичного факультету Київського університету професійно й совісно служив у КДБ та СБУ, а водночас жив інтересами й справами рідного села, бо душею любив свій край, його традиції. Тож і нині сфера його діяльності загальноукраїнська, можливості мешканця столиці держави – безмежні, однак коли постала проблема визначитися з помешканням у сфері природи, обрав не знамениті заплави Дніпра, а рідне село, де він веде з родиною культурне господарство, допомагаючи і рідній школі, і в розбудові села, зокрема – у будівництві газопроводу. Душа не пориває з рідною стороною. Служити рідному краєві усією силою свого великого таланту поставив за норму власного життя й славний син Бобровиччини Анатолій Григорович Погрібний. Нині він всесвітньовідомий «народний професор», голова Міжнародної педагогічної асоціації імені Григорія Ващенка – видатний освітянин і вчений з Богданівки. Обов'язки освітянина, громадсько-політичного діяча, секретаря національної спілки письменників, заступника голови «Просвіти» спонукають Анатолія Погрібного постійно дбати не тільки про Україну, а й відвідувати університети США і Канади, Німеччини й інших країн, – але та велика дорога починалася в його рідних Пісках. Син селянської родини, він закінчує Харківський хіміко-механічний технікум та філологічний факультет Київського університету, вчителює, захищає кандидатську й докторську дисертації і стає завідуючим кафедри, а в роки розбудови незалежності України – першим заступником міністра освіти. Згодом завідуючим відділом Інституту українознавства, деканом УВУ (МЮНХЕН). Щоденно – огром роботи! Та це ніколи не лякає Анатолія Погрібного. Він виступає ініціатором відновлення великих освітньо-наукових традицій, зокрема – педагогів Чернігівщини Б. Грінченка і К.Ушинського, С.Русової та Г.Ващенка, а разом з тим виступає з програмами розвитку інноваційної, гуманістичної, національної системи освіти. Десятки книжок, у тому числі загальновідомі «Роздуми про наболіле, або Коли б ми вчились так, як треба», «По зачарованому колу століть, або нові розмови про наболіле» справляють величезний вплив на розвиток суспільної свідомості, відстоюють найвищі народні ідеї, пріоритети мови та просвіти; і все те зумовлює визнання А.Погрібного як справжнього реформатора сучасного життя. Добре відомі державницькою діяльністю й колишній Міністр транспорту України І.П.Данькевич, кореспондент газети «Здоров'я киян» Л.П.Вишневська. Загальновідомим стало ім'я Федора Івановича Шпига – працівника ЦК ЛКСМУ, а в роки розбудови незалежності України – член Ради товариства «Чернігівське земляцтво», депутата Верховної Ради України, почесного президента акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль». Робота керівником одного з найавторитетніших сучасних банків та народного депутата, обраного рідною Чернігівщиною, поглинає відведений людині Богом час, та кандидат економічних наук, радник Президента України, президент Асоціації аматорського футболу України Ф.І.Шпиг знаходить додаткові ресурси й утверджує необхідне нам добро на землі. Такі яскраві постаті сучасної Бобровиччини, і то, зауважимо, тільки січневі! Лютий дав Україні І.Д.Сидоренка – сина славетних Пісок, викладача Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця, кандидата медичних наук, відмінника охорони здоров'я; В.А.Близнюка – керуючого справами АТ "Київська нерухомість"; Г.М.Косенка – заступника голови Києво-Святошинської районної держадміністрації, начальника управління сільського господарства; В.П.Данькевича – хірурга-травматолога київської лікарні. Різнорідністю інтересів та професійними досягненнями відзначаються й "діти" березня: А.Д.Хорошок -генерал-майор, заступник Генерального директора ЗАТ "Експоцентр-Україна", майстер спорту міжнародного класу, член Ради "Чернігівського земляцтва"; І.В.Костюк – письменник, директор поліграфічного підприємства "ДАН", член правління Українського фонду культури. Природно, що щедрими на обдарованих земляків стали й інші місяці: квітень дав Миколу Олександровича Рудька – відомого державного діяча, нині референта Президента України, заслуженого працівника освіти, кандидата педагогічних наук, члена Ради "Чернігівського демляцтва"; А.М.Косара – начальника Управління державної пожежної охорони ГУ МВС м. Києва, полковника, М.В. Зубця – відомий і за межами України Президент Української академії аграрних наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії; Г.І.Сафонова – головний лікар дитячої клініки у м. Києві; Л.В.Буряк – заступник Голови Держкомітету по стандартизації та метеорології. Травень подарував Л.М.Гурнака – директора АТ "Київхліб"; О.І.Бакуна – головного консультанта апарату Верховної Ради України; А.М.Кошеля полковника з Марківець, що став одним з організаторів Спілки офіцерів України, відомий для ветеранів Другої світової війни не лише в Україні, айв Англії, Франції, США як поборник ідеалів патріотизму й всебічного розквіту Батьківщини. З Марківець беруть свій родовід П.П.Кононенко – освітянин, письменник, вчений, генерал-майор українського козацтва; головний редактор журналу «Українознавство»; М.П.Кононенко – вчитель славетного Українського гуманітарного ліцею (Київ), науковець; А.П.Кононенко та Т.П.Кононенко – освітяни і науковці, автори праць з політекономії, філософії, філології, психології, технологізації освіти й науки, світового українознавства, активні працівники на ниві міжнародного співробітництва. Сумлінних орачів та діячів на нивах освіти, аграрної, промислової, духовної культури, охорони здоров'я, правопорядку, Міжнародного співробітництва породжує й червень та інші пори року: В.С.Вовк – лікаря-анестезіолога-реаніматора вищої категорії (Київ); С.М.Левченка – полковника, заступника начальника УДАІ МВС України; Г.Б.Лебеду – головного спеціаліста Рахункової палати Верховної Ради України; А.В.Шелягова – заступника Генерального директора ВО "Завод Арсенал", канд. технічних наук, члена Ради "Чернігівське земляцтво"; В.Г.Джугу – Генерального директора Київського підприємства ДАК "Хліб України"; Є.М.Погорілу – заступника Генерального директора Київського відділення "Оранта"; В.М.Навроцького – Народного художника України; О.П.Турчина – заст. начальника сільського господарства держадміністрації Києво-Святошинського району; М.С.Лопату – члена Національної Спілки журналістів України; І.Г.Зубця – голову Київського міського суду, заслуженого юриста України; Т.О.Літошка – керівника секретаріату Національної Ради соціального партнерства при Президентові України. Не може не вражати навіть кількісний ряд вихідців із Бобровиччини. Та не можна не звернути уваги й на інше: більшість із них працює в столичних інституціях! А ще ж є Ніжин і Чернігів, всеукраїнські і зарубіжні країни, у яких бобровичани також не на останніх ролях. І не випадково. Вересень дав нам Андрія Михайловича Пінчука. Хлопець із села Марківці починав учнем токаря працював токарем у радгоспі «Кіровський», По закінченню юридичного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка працює консультантом, старшим ревізором, державним арбітром, начальником відділу Державного арбітражного суду УРСР. І це все свідчить про належний професіоналізм і працелюбність, роль у суспільному житті, – та А.М.Пінчук долає й інші шаблі державної ієрархії, обіймає посади члена Президії Вищого арбітражного суду України, його голови у м.Києві, обирається Президентом Асоціації арбітрів України. Заслужений юрист, А.М.Пінчук втілює найвищі рівні закону суверенної України. У "Календарі Чернігівського земляцтва" за 2001 р. на жовтневій позиції (10.Х.) лаконічно зазначено: "Шидловський А.К. (1933) – нар. у с.Веприк Бобровицького р-ну. Віце-президент Національної Академії наук України, академік." І навіть це не може не вразити, адже академія – мозковий центр у кожній державі, а віце-президентами обирають найдостойніших. Та справа ще й в тому, що з академіком А.К.Шидловським ми водночас були членами Президії ВАК, і я міг переконатися: син невеликого Веприка – і великий організатор, справжній гуманіст, діяч державного мислення. А для України та світу він – і по-справжньому великий вчений. Тому у виданні "Батьківський поріг" про Анатолія Корнійовича сказано дещо краще, але й там – занадто формально. Бо справа не тільки в тому, що він, скажімо, очолює Інститут електродинаміки НАН, а ще більше в тому, – чому очолює саме А.К.Шидловський один із найзначніших не лише українських, а й світових центрів, бо за тим – наукові відкриття світового значення в галузі електродинаміки та суміжних наук. А також – наслідок: наш славетний земляк є лауреатом найпрестижніших премій, академіком Нью-Йоркської Академії наук, членом ради директорів Всесвітньої асоціації з енергоефективності, автором понад 520 монографій та наукових праць, 170 винаходів, патентів і відкриттів, головним редактором журналу "Технічна електродинаміка". Та й хіба можна перелічити все в доробку яскравого представника племені титанів праці?! Мудрої, доброї Людини?! Отож беремо не тільки вагомість посад та формальних показників і інших бобровищанських земляків: завідувача сектором апарату Верховної Ради М.М. Мороза; начальника відділення управління по боротьбі з організованою злочинністю Головного управління МВС С.В.Костюка; заступника директора Академії муніципального управління О.В. Тищенка; провідного співробітника Науково-дослідного інституту органічної хімії НАН проф. Н.Г. Фещенка, голову правління ЗАТ "Пивзавод на Подолі" В.І.Сташенка; ще одного славного сина с.Піски – лауреата літературної премії ім. П.Тичини, поета, прозаїка, журналіста, одного з ініціаторів створення товариства "Чернігівське земляцтво" Дмитра Андрійовича Головка з його кредо: "Перемагать і жить», – і бачимо, як веселкове розцвітає талантами Бобровиччини земля України і світу, а в їхніх трудах і днях постає практично вся наша історія – від часів найдавніших до сучасності, постає в половіючих нивах і переобтяжених плодами садах, у романтичному мріянні дітей і суворій задумі дорослих, у славетних перемогах і трагічних випробуваннях, у творчості во ім'я щастя людей, в ім'я розквіту рідної землі. І закономірно, що Бобровиччина породила ще й Василя Івановича Лопату – народного художника України, лауреата найвищої в державі Національної премії імені Тараса Шевченка, автора незвичайних книжок – "Десь на дні мого серця" і "Надії та розчарування або метаморфози гривні". Воістину незвичайних, бо у першій з них, біографічній повісті, що талановито продовжує традицію Т.Шевченка й І.Франка, С. Васильченка й М.Стельмаха, а найперше – славних земляків П.Тичини та О.Довженка, Василь Лопата відображає не лише своє дитинство, а й дитинство українства як роду і нації з їхніми буднями і святами, поезією й філософією, народним світобаченням і світорозумінням. Тими, до речі, світосприйняттям та світорозумінням, які визначили сенс і його власної життєдіяльності, і його творчості як прозаїка та художника. Гривня! – їй, українській, щонайменше тисячу років: од Володимира Великого та Ярослава Мудрого. У ній, як показує Василь Іванович, відбилися і народна гідність, і державна свідомість та честь. У гривні, тепер уже сучасній, твореній В.І.Лопатою, постає наш нетлінний історичний шлях, наша природа, земля, зорі і небо, мудрі лицарі влади і визнані світом велетні духу... У ній – Україна: її образ і доля, відчуті серцем справжнього сина Нової Басані, Чернігівщини, України, її пам'ять, без якої не буває правди й краси і яка цілком закономірно нуртує в серцях і наймолодшого покоління, доказом чого є, зокрема, твір учениці 6 класу Кобижчанської ЗОНІ (директор – Олександра Василівна Данилевська) Юлії Григорівни Патюти, удостоєної Диплома переможця Всеукраїнського конкурсу з українознавства (2003 р.), на тему: "Доля нашого села в долі України": «На Чернігівській землі серед квітучих садків розкинулось одне з найбільших сіл на Україні Кобижча. Його ошатні хати розбіглися аж на 101 вулицю. А талановиті сільські майстри оточили їх сорока вітряками, що таємниче шурхотіли своїми крилами на тлі зеленої стіни лісу в шістьох з половиною тисяч гектарів. Гордовита річка Трубайло несла свою джерельну воду через усе село. А по ЇЇ берегах селились красиві, сильні, незвичайні люди "Коби" – ^чаклуни, їх поселення і дали назву селу – Кобижча. Його історія сягає аж у тринадцяте сторіччя. Доля мого села вписала немало незвичайних сторінок в долю України. А кобижчанці упродовж свого життя розділяли долю своєї Батьківщини, зазнали наші предки й татаро-монгольської навали, славились мужніми козаками, пережили Другу світову війну, були талановитими і працелюбними. Наше село було містечком, райцентром. Нас аж сімнадцять тисяч жителів колись нараховувалось. І кожен з моїх односельців вписав свої сторінки в долю України. А вона писалась нелегко. І нам, учням школи-родини, дуже хочеться, аби не загубились у пам'яті народній, у пам'яті наших сердець імена і події, тому ми прагнемо якомога більше довідатись і про тих, кого давно немає. Але хто з нами у вишеньках пам'яті, насаджених біля школи в знак смутку за тими, хто помер на війні чи голодною смертю. Вони з нами у ялинах біля школи, що є символом пам'яті про страчених і убієнних, про репресованих. Не минула моє село і доля періоду репресій в Україні. Багато українців було знищено. Люди різних професій, жінки, чоловіки. Серед репресованих було багато молоді. Значна кількість людей знищена в ті роки. В їх числі – і представники нашої Чернігівщини, їх імена мені зустрілися у книзі "Жертви репресій", яка видана в Києві. Тут зібрані імена засуджених, часто без суду і слідства, кого вважали безпідставно зрадниками Батьківщини, шпигунами, терористами, людьми, які, мовбито, займалися антирадянською пропагандою. Міра покарання становила 10 років, згодом – 25 чи розстріл. Покарання відбували у віддалених місцях, у концтаборах, на Далекому Сході, в Сибіру, в Казахстані, на Півночі. Репресовані ізолювались від роду, села, свого оточення. Вони безоплатно трудились на рудниках, шахтах, лісоповалах. У збірці "Жертви репресій" я знайшла понад сто імен репресованих, наших земляків з Чернігівщини. В їх числі Бурий Михайло Петрович з нашої Бобровиці, Вороний Марко Миколайович, з міста Чернігова, син поета М.К. Вороного. Серед цих імен – учені, художники, актори, бандуристи, домогосподарки... Мені б хотілося внести до цієї книги імена і моїх односельців. Глушко Федір Григорович, 1914 р. народження, надзвичайно розумна людина. Він пов'язав свою долю з наукою. По закінченню Харківського Інституту красної професури Федір Григорович одночасно викладав у чотирьох вищих навчальних закладах м.Києва суспільні науки. Багато читав, був високоосвіченим, культурним. Зовні – дуже красивим, здоровим, сильним. Одного дня 1937 року, коли він сидів за столом у їдальні, біля нього лежала ціла гора книжок. Звідси його і забрали, звинувативши в антирадянській пропаганді, без суду і слідства. Федора Григоровича заслали на 10 літ на Колиму. Коли репресованих товарним поїздом везли залізницею, він викинув листа через вікно. В листі молодий викладач звертався до високих посадовців з вимогою розглянути його справу. Він заявив, що ніякої вини за собою не має. Свій арешт він вважав несправедливим і безпідставним. Але доля листа невідома. А Федір Григорович потрапив на каторжні роботи, де доводилося важко працювати в зоні вічної мерзлоти. Харчування було незадовільним. Його врятувала зустріч із Співак Євгенією Мойсеївною, яка теж була репресована. Вона тут працювала у швейній майстерні і таємно підгодовувала Федора. Чим і допомогла йому вижити. У Кобижчу він повернувся з Євгенією десь у п'ятдесятих роках. Виснажений, хворий, Федір Григорович пережив цілу полосу невдач. Його нікуди не брали на роботу. Як тільки дізнавалися, звідки він повернувся, звільняли: у школах і вузах потрібні були викладачі суспільних дисциплін, але йому скрізь відмовляли. З часом він осунувся, ходив у фуфайці. Нарешті прилаштувався сторожем у колгоспі. А коли почали переглядатися справи на громадян, притягнених до відповідальності за політичними мотивами, деяку частину репресованих було реабілітовано. В їх число попав і Федір Григорович Глушко. Прийшло про це повідомлення. А з Києва запрошення на роботу. Давали й квартиру. Але Федір Григорович не прийняв цього прощення. Відмовився від столиці, роботи, квартири. Так і доживав свій вік у рідному селі. Люди, які з ним були дружні чи знайомі, говорили, що це була незвичайна особистість. Він мав величезний розум, енциклопедичні знання, завжди був справедливим, міг дати пораду... Як боляче, що такий розум і такі знання не були потрібні нашій державі. І фактично вони пропали якраз у квітучий період людського життя. А як людина жила з таким тягарем пригнічення, болю, несправедливості!? Я шукаю відповіді на ці питання. Хочу зрозуміти, чому у таких достойних українців була така важка доля? Ще хочу розповісти про Назаренка Кузьму Павловича, 1909 р. народження, який також пережив тяжкі часи репресій. Разом зі своїм батьком Павлом він був звинувачений у антирадянській пропаганді. Кузьму разом з батьком вислали на роботу на Північ. Там він працював 3 роки. Але його так і не відпустили додому. Після ув'язнення його залишили там на поселення. Звідти його взяли на фронт. І він до самого кінця війни воював у штрафному батальйоні. Пройшов усі воєнні лихоліття. Повернувся додому. На той час двоє його дітей Оля і Федір повмирали від голоду. Залишалась тільки дружина з найменшою донькою Ганною. Ганна виросла. І всі роки шукала справедливості, вона хотіла повернути батькові і діду добре і чесне родове ім'я. Сліди діда Павла загубились десь на Соловках. А Кузьма Павлович після війни працював водієм у своєму селі. Помер він у 1986 році. Так і не дізнавшись, що він реабілітований. Документи на батька одержала його донька Ганна після 1989 року. Мені дуже хочеться продовжити вивчення цієї важкої сторінки в долі мого села. Своїм пошуком я хочу зробити внесок у збірку пам'яті всіх незаконно засуджених громадян. Хай це стане для них відновленням честі, гідності, поваги. Не минула лиха година моїх односельців і в тридцять третьому. Він живе в пам'яті моїх односельців, жагучим болем відгукується в наших серцях. Мої кобижчанці розділили гірку долю великого українського народу, шлях якого до незалежності був тернистим і кривавим. Голод тридцять другого-тридцять третього років став ще одним жахливим злочином в долі нашого народу. Коли ми почали збирати спогади очевидців про голодомор, то волосся ставало дибки від деяких розповідей, і нам важко уявити, що так було насправді. Можливо, хтось нам допоможе і наш директор школи Олександра Василівна Данилевська видасть книгу про цю сторінку мого народу, матеріали для якої сьогодні зберігаються у рукописній книзі, складений нашими школярами. Я хочу передати вам окремі уривки з тих розповідей, які ми почули. «... 33 рік був страшним роком. Люди жили бідно. Хліб пекли із кукурудзи, домішували тирсу, їли гнилу картоплю, ботвину, з лушпайок пекли печереники. Люди пухли від голоду, втрачали розум. У сусідньому селі один чоловік, коли померла його мати, з'їв її, а потім його стравили. Жити було страшно, дивлячись, як люди помирають на дорозі». А ось спогади Сало Марії Михайлівни, 1914р. народження.: «... Я і моя подруга зайшли якось до тітки Килини. І побачили страшну картину. Жінка, дивлячись на нас безумними очима, почала кричати: їжі вже нема і нема чого забирати. Ось бачите, залишилась тільки дитина, і я її зараз варю. І показала на казанок. Ми вибігли геть з хати. Це вже почалось найстрашніше: в голодному божевіллі люди коїли нелюдські злочини: людоїдство. Я тоді працювала в лікарні... Родичам ми видавали довідки про смерть. Кілька разів за такими довідками зверталась багатодітна мати. А одного разу міліціонер привів до нас дівчину років 18 і приніс довідки, які ми видавали. З'ясувалося, що ця дівчина і її мати вбили і з'їли малих дітей, а потім озвіріла від голоду дівчина вбила матір. Коли її варила, сусіди почули запах вареного м'яса і заявили в міліцію». «... одного разу, коли сильно дошкулив голод, я в пошуках їжі натрапила на покинуті колгоспні кагати з картоплею. Картопля була перемерзла і гнила. Кагати осіли, бо їх ніхто два роки не трогав. Я обережно розрила солому, гниль вдарила в носа. Але голод змусив взяти цю гидку картоплю додому. Вдома я стерла її на крохмал, він теж мав неприємний запах. Але його можна їсти. Я зробила для своєї доньки, їла їх та ще й як! Велике лихо – голод. Через деякий час інші сусіди стали ходити з нами до кагатів по цю гнилу картоплю. І скоро цих кагатів на стало. Люди розібрали». Ющенко Віра Миколаївна, 1915 р. народження: «... В голодовку 33 довелося їсти те, що бачили очі: ловили крис, котів, горобців, їли лободу, мололи кияшиння. Ми жили і думали, що хліба вже ніколи не побачимо. Нічого страшнішого в житті не було, як голод». «... У мене був менший братик Степан, йому тоді було 5 років. Якось я його знайшла в калюжі, де він їв дощових черв'яків», – пригадує Юрченко Катерина Митрофанівна. А ось розповідь Спашиби Петра Федоровича: «Мати померла з голоду. Нас залишилося троє: я і сестри Ліда та Надя. Надя кудись поїхала в сторону Харкова, де вона і куди доїхала, я так і не знаю. Ми з Лідою ходили по селах і просили їсти. Не можу забути й досі те, що я бачив на станції Кобижча. Там було два кагати зерна. Його охороняли двоє вартових із гвинтівками. Бачу, лізе до зерна рачки якийсь чоловік, пухлий. На нього кричать: Назад! А він лізе. І тільки він доліз до кагату, вартовий вистрілив у нього. Я бачив, як він звився від болю і на місці помер...» Ці жахливі спогади можна продовжити. Але я хочу лише зачитати слова: «На той час я пам'ятаю: ніде не валявся хліб. Ті люди, які пережили це лихо, ніколи не будуть викидати хліб та інші продукти харчування. Я не бажаю нинішньому поколінню пережити такі страшні часи, які пережили ми, але мені дуже хочеться, щоб сучасні люди більше цінували хліб». Такими словами закінчила свою розповідь старенька бабуся Віра. Ось цими словами я й хочу звернутись до своїх ровесників, щоб вони ніколи не забували побажань тих, хто пережив голод 33. Учні школи зараз працюють також над створенням книги «Кобижчанський хліб». В ній першою сторінкою буде розповідь про хліб тридцять третього. Хай у долі села і нашої Батьківщина більше не буде таких сторінок.» Минуле повинно боліти кожному з нас. Справжнє, не прикрашене домислами. Таке, як було в живому житті. На долю нашого народу випало багато випробувань. Дивна історія нашого великого народу. І він, народ-велетень, зміг подолати цей нелегкий шлях. Хочеться вірити, що доля нашої України буде такою, як ми того заслуговуємо, – щасливою, радісною, уквітчаною Добром, Талантом, Успіхом.
Творець наукової концепції сучасного українознавства, вчений-літературознавець і поет проф. Петро Кононенко – яскравий представник української культури, життя і діяльність якого репрезентують, без перебільшення, універсальну модель українського інтелігента.
|
|
Стаття на сайті НДІ українознавства.
Світлана Барабаш, Анатолій Погрібний, Іван Пасемко, Євген Федоренко. …ТА ДОЛЮ ІНШУ ВІН ОБРАВ – ДУШІ НЕСПОКІЙ! (До 70-річчя від дня народження академіка, проф. Петра Кононенка) У вирі бурхливого сьогодення є категорії особливо привабливих своєю творчістю людей, неспокійних і незламних особистостей, хто, переступивши навіть поріг дошкілля, вже тоді мимоволі визначає чи обирає свою житейську магістраль, шлях чи долю творчого неспокою. Така доля, без сумнівів, судилася вихідцеві з благословенної Чернігівщини Петрові Кононенку, нині знаному академікові, поетові, відомому авторитетові у царині гуманітарних наук, хто перш за все реанімував, а можливо, заново розбудував на межі тисячоліть особливо важливу для всього світового українства науку - українознавство, змусив замислитися мільйони наших співвітчизників як на своїй матірній землі, так і на багатьох континентах планети над тим, хто ми, яка історична місія українства, що ж таке українознавство. За останнє десятиріччя своєю багатогранною діяльністю він зумів переконати переважну більшість нашої громадськості, що українознавство - це наш фундамент, прагнення втілити в життя історичну місію українства на нашій землі. Змусив, зокрема, замислитися державних мужів від освіти, які й досі, на жаль, зрідка послуговуються мовою українського народу, а спілкуючись або ж дискутуючи, мимохіть переходять на мову нашого північного сусіда, бо, спостерігається й нині таке явище, коли людина в ранзі Міністра, маючи за співрозмовника російськомовного учителя, вахтера чи прибиральницю, чомусь вважає за необхідне перейти негайно на мову того ж північного сусіда. Знаючи проф. Петра Кононенка упродовж кількох десятиліть особисто, простежуючи його непросту житейську долю, дізнаючись чимало із розповідей прихильників і шанувальників його таланту, знаючи професора з висловлювань та оцінок його опонентів, можу стверджувати, що ніхто, особливо з тих останніх, не лукавитиме, не висловить і дещиці негативного, коли мова заходить про його ерудицію, про його творчий потенціал, його повсякчасне горіння, пошуки вічного, прагнення справедливого, гармонії й добра у житті людей. Житейська стежка Петра Кононенка знає особливі етапи, віхи, зоряні спалахи, коли спостерігаєш і наочно бачиш, що саме так здійснюються відкриття, народжуються ініціативи, реалізуються замисли, чого іншим категоріям людей не дано, бо ті інші будуть лише зразковими виконавцями або просто сумлінними чиновниками чи ремісниками, але виступити генераторами нових ідей, на жаль, так ніколи і не зуміють, очевидно, їм цього не дано. Тож кілька штрихів до характеристики особистості ювіляра проф., акад. Петра Кононенка. Він народився 31 травня 1931 року в с. Марківці Бобровицького району Чернігівської області у хліборобській родині. Літературний критик, літературознавець, українознавець, письменник, громадський діяч, доктор філологічних наук (1986), професор (1987), дійсний член АН ВШ, УАН ВШ, УАПН, МСАН, директор Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України. НДІ українознавства - це його дітище, виплекане коли за злагоди, а коли за протистояння. Це людина, про яку якось один знаний академік писав: “Майже п’ятдесят літ тому обдарований сільський юнак переступив поріг червоного корпусу і став студентом Київського університету імені Тараса Шевченка, успішно скінчив його, пройшов усі ступені і сходинки наукової педагогічної праці, завжди був послідовний і незрушний у відстоюванні принципів чесності, людяності, національного патріотизму, постійно звіряв свої діяння з великими традиціями наших славетних світочів - Михайла Максимовича, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського. Його відданість ідеалам рідної альма-матері правдива і щира, працелюбність його дивовижна. Десятки книг - монографій, підручників, посібників, збірок праць, сотні статей, тисячі вихованців - красномовне тому свідчення. Створення і налагодження успішної роботи Інституту українознавства Національного університету імені Тараса Шевченка - флагмана українознавства - новий, багато в чому визначальний етап діяльності П. П. Кононенка. Правда, якщо йдеться про членство в складі академій, то хотілося б поінформувати читачів про іще одну подію. Наприкінці грудня 2000 року на ім’я Петра Кононенка надійшла радісна звістка із США: “Високоповажний Пане Професоре! З приємністю повідомляємо, що шляхом голосування Конференція дійсних членів УВАН у США обрала Вас дійсним членом Української Вільної Академії Наук у Сполучених Штатах Америки. Щиро вітаємо Вас у складі дійсних членів Академії. Сподіваємося, що Вашою участю у науковій праці нашої інституції Ви спричинитеся до укріплення і дальшого розвитку української вільної науки. З глибокою повагою і щирим привітанням доктор Олекса Біланюк, президент, доктор Євген Федоренко, науковий секретар. 18 грудня 2000 р." Петро Кононенко має урядові нагороди. Почесний доктор Тбіліського університету. Лауреат премій з літературно-художньої критики ім. Ярослава Мудрого, Міжнародної премії ім. Й. Г. Гердера (Відень, Австрія). Визнаний людиною століття (1999). Відмінник народної освіти, заслужений працівник освіти. Закінчив Петро Кононенко Київський університет (1954), аспірантуру. А до того було так. Закінчивши середню школу, юнак подався до столиці, щоб скласти вступні іспити на філологічний факультет університету імені Тараса Шевченка. Про той перший вступний іспит, коли чернігівський хлопчина тричі перевершив і себе, і всіх абітурієнтів університету, старше покоління працівників цього закладу ще й досі переказує трохи кумедну, майже невірогідну історію: сяк-так добрався до Києва з чималою торбою, бо матуся надавала доручень: побувати на Бессарабському ринку й дещо прикупити для господарства. Поки відшукав потрібну аудиторію, зайняв відповідне місце з дозволу голови екзаменаційної комісії, окремі абітурієнти вже встигли дві-три сторінки твору накатати. Хлопець з Чернігівщини, не марнуючи часу, розпочав гонку. Перша тема – трохи більше години зайняла. Друга тема зайняла навіть трохи менше часу, а коли взявся за третю тему, то окремі абітурієнти вже почали покидати аудиторію. Правда, Петрові Кононенкові, котрий припізнився на іспит, дозволили якісь додаткові хвилини. Усі три екзаменаційні твори були оцінені щонайвищим балом. З 1957 р. - старший викладач, доцент, професор кафедри історії української літератури, завідувач кафедри (1988- 1996), декан філологічного факультету Київського університету (1986- 1991). Ініціатор створення Українського гуманітарного ліцею (1991) та засновник і керівник Інституту українознавства (1992) - нині Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України; засновник, президент Міжнародної асоціації “Україна і світове українство”, Голова Української ланки Всесвітньої Ліги за свободу і демократію. Член УВКР - Української Всесвітньої Координаційної Ради, член президії Конґресу української інтелігенції, заступник Голови Української Ради Миру, Товариства “Україна”, член Колегії головного управління освіти і науки м. Києва. Головний редактор вісника “Українознавство”, член редколегії періодичних видань - “Літературної України”, “Слово і час”. Член Національної Спілки письменників України (1971), прозаїк, драматург. Дослідник етапів розвитку історії української літератури в Європі, контекст та проблема гуманізму і народності, художнього ідеалу, героя літератури (від епосу, Середньовіччя до ХХ століття), місця і ролі художнього Слова, митця в розвитку суспільства (“Слово о полку Ігоревім”, творчість Володимира Мономаха, Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Максимовича, І.Франка, М.Грушевського, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Винниченка, П.Тичини, Г.Косинки, О.Довженка, Миколи Хвильового, О.Гончара, М.Стельмаха, В.Симоненка, І.Драча, Ю.Мушкетика, Оксани Лятуринської, шістдесятників. Розробив концепційні основи історії й теорії українознавства в 90-х роках ХХ століття; програми з українознавства для системи виховання й освіти (середньої, вищої школи, школи-родини). За період своєї невтомної творчої діяльності Петро Кононенко оприлюднив понад 30 монографічних видань, зокрема: “Українська радянська література”. Підручник (К., 1979); “В пошуках суті” (К., 1981); “Село в українській літературі” (К., 1984); “Дніпрова хвиля” (К., 1989, 1991, 1994); “Українська мова.” Посібник К., 1990); “Українська література ІІ пол. ХІХ - ХХ ст.ст.” (К., 1994); “Українська література” Проблеми розвитку (К., 1994); “Українознавство” Підручник (К, 1994, 1996); “Свою Україну любіть” (К., 1996); “Феномен української мови” (К., 1998, 1999); “Хрестоматія з української літератури для 11 класу” (К., 1998); “Хрестоматія з української літератури для 10 класу” (К., 1999). Серед художніх творів Петра Кононенка в першу чергу необхідно виокремити: “Марія на Ґолгофі” (вибране, 1996); “Одній тобі”, “Свою Україну любіть…”, “Слово - Серце - Сонце” (Рівне, 1999). Петро Кононенко - автор понад 500 статей. Його твори виходили українською, англійською, болгарською, грузинською, іспанською, німецькою, польською, російською, хорватською та іншими мовами. Тож про окремі віхи у житті професора, академіка, поета, громадського діяча і політика Петра Кононенка. Невеличке ретро… Зала засідань Маріїнського палацу у Києві, коли спільне засідання двох громадських гігантів - Української Ради Миру та Українського Фонду Миру відбувалося наприкінці грудня 1993 року під головуванням незабутнього Олеся Гончара. Мова йшла тоді про спільні миротворчі акції згаданих громадських організацій. Досі все воно видавалося трохи банальним, прозовим, бо з року в рік повторювались круїзи по Дніпру чи Чорному морі. Та ось за трибуною - заступник голови президії Української Ради Миру, директор тодішнього Інституту українознавства КНУ імені Тараса Шевченка професор Петро Кононенко. У його емоційно схвильованому виступі - ціла низка пропозицій щодо плану діяльності на 1994 рік. І серед них досі нечуване, що вирізняється своєю новизною - провести “круглий стіл” або ж науково-практичну конференцію двох громадських організацій спільно з державними та науковими структурами з проблем так званого “політичного русинства”. А до того була прецікава розповідь проф. П.Кононенка про ХІ Міжнародний з’їзд славістів, започаткований колись на пропозицію чехословацького президента Томаша Ґарріґа Масарика у Празі 1929 р., та про становище української національної меншини у новопосталій 1.01.1993 р. незалежній Словацькій республіці, про нові тенденції офіційної словацької влади в процесі денаціоналізації українців випробуваним у СРСР методом - тобто методом закриття українських національних шкіл на історично українській Пряшівщині, про намагання професора Торонтського університету, завідувача кафедри історії України, голови департаменту з питань національних меншин штату Онтаріо (Канада) Пала Роберта Магочі, створити на теренах Українського Закарпаття, Східної Словаччини, сусідніх районів Польщі, Угорщини та Румунії якусь міфічну країну Русинію. Переносячи читача ближче до кінця ХХ ст., зроблю деякий відступ і додам, під керівництвом згаданого проф. Маґочі, аґента радянського КҐБ, у 1999 р. в Ужгороді відбувся П’ятий світовий конґрес русинів, де канадський “авантюрник” і “пройдисвіт” (це оцінка високопоставленого працівника КҐБ із Москви, див. газету “Свобода” (США) від 31 березня 2000 р., с.17), як керівник конґресу, заявив, що існує окрема Підкарпатська Русь, окремий русинський народ і окрема русинська мова. Тут варто зазначити, що учасникам цього конґресу надіслав офіційне привітання тодішній голова Верховної Ради України Олександр Ткаченко. У роботі конґресу взяли участь також два депутати Верховної Ради України від комуністів і соціалістів - Іван Баранчик та Іван Мигович, кандидат на пост Президента України від Слов’янської партії Олександр Базилюк, народний депутат України від “Громади” академік Петро Толочко. Особливу активність у його роботі проявили колишній секретар Закарпатського обкому компартії України, нині депутат Верховної Ради України проф. Іван Мигович та колишній завідувач відділу пропаґанди й аґітації того ж обкому компартії України доцент Микола Макара, він же керівник “Русинського науково-освітнього товариства…” Але повернемось до пропозиції проф. Петра Кононенка про науково-практичну конференцію з розглядом “Проблеми русинства в Україні”. Незабаром цю ідею вдалося втілити в життя. У залі засідань того ж Маріїнського палацу тодішній Інститут українознавства КНУ імені Тараса Шевченка, тодішнє Міністерство у справах національностей і міграції України, тодішнє Міністерство освіти України, АН Вищої школи України, Українська Рада Миру та Український фонд миру 19 квітня 1994 року провели науково-практичну конференцію. У роботі цього міжнародного форуму взяли участь представники державних, науково-дослідних, освітніх та громадських інституцій і організацій міст Києва, Тернополя, Ужгорода, Верховини Івано-Франківської області, а також знані історики, славісти та українознавці з Австрії, Болгарії, США, Хорватії. Резонанс конференції, ініційований проф. Петром Кононенком, був неабиякий, про неї говорили не лише в Україні, а й поза її межами. Тодішнє Міністерство у справах національностей і міграції України, що зосередило в себе всі виступи, планувало видання наукового збірника. На жаль, у ході реорганізації тієї державної інституції, а можливо, думаю часто нині, що тут могли зіграти фатальну роль і темні сили “політичного русинства” (якщо конґрес тієї громадської організації вітає друга особа в нашій країні, тодішній голова Верховної Ради України О.Ткаченко, чого тільки не придумаєш), бо матеріали згаданої конференції так і залишилися лежати мертвим брухтом у шухлядах чиновників тієї установи, а потім невідомо як зникли, хоча проблема того “політичного русинства” і в Україні, і в Словаччині, Польщі, Румунії не зникла і не втратила своєї актуальності і в наш час. Існування проблеми засвідчило, наприклад, звітно-перевиборча конференція Товариства “Знання” України, де знову довелося виступати проф. Петрові Кононенку у відповідь на заяву згадуваного “партійця” Миколи Макари, який, теоретизуючи, розділив політичних русинів Українського Закарпаття на “реакційних” та “поміркованих”. Власне себе він відніс до “поміркованих”. До речі, проф. Петро Кононенко, промовляючи перед присутніми учасниками конференції Товариства “Знання”, наголосив на майже не відомому українській громадськості факті, як проведення у Данії Міжнародної конференції на тему “Галіція - регіональна ідентичність” - “Galicia - A Region’s Identify?”, хоча на мій погляд українською мовою цю політичну міжнародну акцію необхідно б передавати українською мовою “Галичина - регіональна ідентичність”, бо назву регіону Галичина українці створили від топоніма (ойконіма) Галич; назву цього міста і поляки, і чехи, і словаки, і росіяни, і німці так і передають у своїх мовах п. Hałycz - Halicz, ч. Нalič, сл. Halič, р. Галич, н. Halicz, а Galizien, Galicja, Galicia та Галиция – це латинізований термін, створений поляками та німцями, на який клюнули не дуже далекі російські історики та науковці. Дивує те, як могли М.Карамзін та В.Соловйов у своїх історичних працях називати цей край “изначально русским”, починати з викладу його історії історію Російської держави та водночас знехтувати терміном українців-автохтонів, котрі іменують цей край Галичиною… Але власне одним з ініціаторів цієї конференції у Данії був знову-таки сумної слави професор Пал Роберт Магочі, який безапеляційно заявив, що “Галичина упродовж останнього тисячоліття, як зафіксовано в історії народів, котрі її населяють, тобто українців, поляків, євреїв, німців, а пізніше росіян - це має бути звичайна чи типова європейська земля, на яку ми можемо зараз скерувати свою увагу…” Дивно читати такі речі, коли завідувач університетської кафедри історії України не відає елементарних речей, що принаймні поляки та німці могли з’явитися у Галичині лише у половині XIV ст. (1349 р.). За переконанням цього “провідного” ідеолога “політичного русинства” Галичину, весь західноукраїнський реґіон необхідно перетворити у т. зв. “трансферну” територію, виділивши її зі складу України. Це мала б бути своєрідна буферна зона чи перехідна територія поміж Україною та Польщею. Як лише цей “історик” не може збагнути, що його божевільні прожекти не вкладаються в українські історичні рамки, бо Галичина, Львів, як і Наддніпрянщина, Київ - це ті дві своєрідні домінанти українства у самій Україні, що завжди йшли попереду, що вихідці із тих країв, сказати б, визначали, диктували і вирішували багато чого у політичному і культурному розвитку нашої нації. “Енеїда” (1798) І. Котляревського, альманах “Русалка Дністрова” (1837) М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича, “Кобзар” (1840) Т. Шевченка. Але звернемося краще до аргументованої відповіді проф. П.Кононенка, скерованої на спростування антинаукових, одіозних тверджень П.Р.Магочі, з якою він звернувся до учасників тієї конференції: “Ще з давніх-давен, як уже зазначалося, Галичина була на перехресті всеслов’янських та іншонародних культур. Це збагачувало її. Часом же, під тиском окупаційно-державних структур, змушувало одягатися в чужодержавні шати, ховати свою духовність як іскру в попелі. Однак етнополітичним і духовним центром притягання і за цих умов для неї був Київ, як і головною ідеєю - невідривність від цілісності українства. Справжня річка багата й перспективна притоками. Мова - діалектами. Етнос - субетносами”. “Галичина (а не Ґаліція) - органічна частка України, що підтверджується й тисячоліттями розвитку культури, мистецтва” (П.П.Кононенко, доповідь: “Галичина: література, мова, мистецтво”, с. 15). І як теоретики “політичного русинства” чи наші домоткані лихо-ідеологи типу В.Коротича, нардепа О.Чародєєва, котрі поспіль стверджують, що “… я думаю то, что Украина отделилась сегодня от России и попала в колониальное, гораздо более острое, чем это было с Россией, подчинение к трем западноукраинским областям - это неестественно. Это очень ненормально, потому что огромный потенциал Украины рожден далеко не только прикарпатскими районами, которые в течение многих лет были никакой не Украиной, а польской провинцией со всеми провинциальными наслоениями” або ж “Галиция - это сплошная полонизация”, тож ті лихо-ідеологи ніяк не зможуть спростувати твердження ученого, проф. Петра Кононенка, чому “українські галичани, примусово вивезені з прабатьківських земель 1947 року за операцією “Вісла” та розселені по 2- 3 родини на кордонах з Німеччиною, не розчинились в іншонародному середовищі, а й досі ідентифікують себе українцями. І не тільки ті. Уже століттями живуть галичани в Америці, понад півстоліття – в Австралії, живуть за умов незрівнянно кращих, як в Україні, однак не зрікаються свого українства. Наголосимо: не галичанства, а саме українства!..”(“Галичина…” доповідь, с.4). Та на якусь мить повернемось ще до “політичного русинства”. В останні дні листопада 2000 р. відбувалася звітно-виборча конференція товариства “Знання”, активну участь у роботі якого взяв і наш нинішній ювіляр проф. П.Кононенко, який головував на заключному секційному засіданні. У дискусії взяло участь чимало промовців, у числі останніх був виступ посланця Закарпаття Миколи Макари, котрий відверто заявив, що він русин, правда, поміркований русин, а всі інші - реакційні русини. Головуючий проф. П.Кононенко відповідав посланцеві політичного русинства із Закарпаття, і тут він висловив увесь свій біль проти тих, хто і сьогодні продовжує ідейну боротьбу в спілці з червоною Москвою проти втілення в життя української національної ідеї, хто всіляко намагається розкласти, роздерти, розшматувати українське суспільство зсередини. Проф. П.Кононенко ще раз у своєму виступі нагадав про ті антиукраїнські голоси, що звучали в Братиславі на ХІ Міжнародному конгресі славістів, на згадуваній Міжнародній науково-теоретичній конференції у м. Орхусі (Данія). Виявляється, як стверджує на своїх сторінках найстаріша українська газета на планеті “Свобода” в інтерв’ю Михайла Драгана з членом-кореспондентом НАНУ Олексою Мишаничем, що найбільше в паплюженні України по закордонах вправляються закарпатські “русини”, не відстають від них і словацькі шовіністи. Нинішній голова Світового конґресу русинів Василь Турок на науковому семінарі з русинської мови в Пряшеві 16 квітня 1999 р. надривно скаржився, що українці в 50- 70 роках ХХ ст. знищили на Пряшівщині все, що лише можна було знищити: русинську національність, русинську церкву, русинські школи, русинський театр і русинську культуру, залишивши після себе “духовну пустиню” і “спалену землю”. Тут не можна не процитувати і такий пасаж з інтерв’ю: “Треба врахувати також, що колишній секретар Закарпатського обкому Комуністчної партії України, нині депутат Верховної Ради України проф. Іван Мигович, і колишній завідуючий відділом пропаганди й аґітації цього ж обкому Комуністичної партії доцент Микола Макара є основними теоретиками і захисниками політичного сепаратизму на Закарпатті”. Наступного 2002 р. НДІ українознавства МОіН України відзначить десятиріччя своєї діяльності. Це дітище проф. Петра Кононенка. І колективом цього наукового закладу і особисто Петром Петровичем зроблено стільки, чим може пишатися вся Україна. З цього ряду хотілося б перш за все виокремити міжнародні науково-практичні та міжнародні науково-теоретичні конференції, “круглі столи”, науково-дослідні, науково-публіцистичні та художні публікації, зокрема, монографії, підручники, посібники, збірки поезій, що у наш складний час вимагає неабияких матеріальних вкладень та організаторських зусиль самого ювіляра. Взяти хоча б етап реорганізації нашої установи відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України число 1003 від 21 червня 2000 р. “Про утворення Науково-дослідного інституту українознавства” розв’язання проблеми перебазування та розміщення установи, тобто вирішення інколи завдань, далеких від науки – все це лягло на плечі переважно проф. Петра Кононенка. Пам’ятається, якось у розмові з автором цих рядків завідувач відділу нашого Інституту, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук Володимир Баран висловився, що нині, у складний час реорганізації він бачить на посту керівника нашої організації єдино професора Петра Кононенка не лише як теоретика українознавства, а й як практика-організатора, без чиїх зусиль й уявляє він не бачить подальшої успішної перспективи розвитку цього навчально-дослідного і освітнього закладу. У цьому зв’язку не можна пройти повз складний етап підготовки та проведення планової Міжнародної науково-практичної конференції – дев’ятої у діяльності Інституту українознавства при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка і першої в діяльності Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України упродовж 24–26 жовтня 2000 р. Скажімо відверто, що керівництво роботою цієї конференції лягло на плечі одного із співголів – проф. Петра Кононенка, це була як масштабна акція, у якій взяло участь понад 500 представників міст Києва та Сімферополя, 22 областей України, посланців 11 зарубіжних західноєвропейських, східноєвропейських та північноамериканських країн. Учасники конференції підтримуючи Постанову Кабінету Міністрів України “Про утворення “Науково-дослідного інституту українознавства” в структурі Міністерства освіти і науки України, одностайно зажадали розширення функцій і підвищення координаційної ролі Інституту у підготовці не тільки наукових, а й педагогічних кадрів. Особливо гостро порушувалось питання про відновлення роботи факультетів для підготовки фахівців з українознавства: для України, для зарубіжжя. З цією метою висловлювались пропозиції створити відповідні юридичні, матеріально-технічні та фінансові умови, а також розпочати підготовку кадрів українознавців на базі діючих педагогічних університетів, створити там факультети і кафедри українознавства, чому неодмінно має передувати включення українознавства до переліку спеціальностей, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Звучала на згаданій конференції і вимога – створити при Міністерстві освіти і науки України фахову та експертну ради, науково-методичну комісію українознавства. У ці дні під керівництвом проф. П.Кононенка формується науково – освітній комплекс. Це він на вченій раді 12 грудня 2000 року виступив перед науковими працівниками Інституту, школи №252 та школи-садка №252 з обґрунтуванням ідеї створення згаданого комплексу. Що являтиме собою ця новизна? І адміністрація НДІ українознавства, і адміністрація загальноосвітньої школи-гімназії №252 і базова школа-садок гімназії, провівши ряд спільних засідань та нарад, дійшли висновку – необхідно розпочинати роботу з питань впровадження науково-освітніх технологій Інституту в структури школи-садка та школи-гімназії №252 м. Києва. Розумію, що охопити всю багатогранну діяльність проф. П.Кононенка у цьому матеріалі не вдасться, але про першого українського лауреата Премії імені Ґотфріда фон Гердера не можна не сказати. Свого часу на запитання журналіста О. Чекмишева: – У чому ж причина такого ставлення до українознавства (справа в тому, що у місцевих віденських вузах вивчаються усі слов’янські філології, окрім української – І.П.) – у консервативності західних науковців, які досі не можуть звільнитися від стереотипів – сприйняття СРСР як єдиного етнокультурного простору? Чи може, й тут приклали свою руку презентанти “общечеловеческого”? Проф. П.Кононенко констатував: “Так, наші сусіди – маю на увазі науковців-славістів неодноразово наголошували: навіщо вам, “брати-австрійці”, чи “брати-німці” розвивати україністику, адже “хохлы и так все по-нашему понимают”. Під час згадуваної вже розмови з ректором Віденського університету я розповів йому про давні австрійсько- і німецько-українські зв’язки. Зв’язки ще з Київської Русі – саме відтоді в українській мові закріпилося чимало германізмів. Вже за нової доби з Австрією, з германістикою тісно пов’язані імена Івана Франка, Михайла Грушевського та багатьох інших. Вказав панові ректорові й на те, що сучасна ситуація з розвитком українознавства в Австрії – свого роду криза освітніх, культурних, наукових осередків, які були там віднедавна, а також недалекоглядність європейських політиків і вчених, котрі виявили поверховість в оцінці усього того, що відбувалося раніше, а тим паче тепер – на теренах колишнього СРСР. Зокрема, сприйняли імперську версію, згідно з якою Україна – російська провінція, котра не становить самостійного значення як держава і як культура. Ми домовились про відкриття у Відні кафедри чи то центру українознавства” І справді, відтоді справа зрушила з місця – сьогодні у Віденському університеті викладаються курс українознавства, курс історії української літератури. Кожне із таких закордонних відряджень проф. П.Кононенка – це великий обсяг роботи, скерованої на становлення тісних наукових зв’язків, особистих контактів із зарубіжними українознавцями, славістами. Сьогодні маємо результати – україністика у Відні на піднесенні. У тій столиці Австрії, що славилася у ХІХ ст. своїми славістичними студіями, куди на ім’я віденського патріарха славістики Франца Міклошича з 1841 р. по 1890 р. надійшло понад 100 листів від знаних українських славістів та українознавців Олександра Барвінського, Івана Верхратського, Якова Головацького, Михайла Драгоманова, Євгена Желехівського, Омеляна Калужняцького, Пантелеймона Куліша, Михайла Малиновського, Омеляна Огоновського, Олександра Русова, Степана Смаль-Стоцького, Ісидора Шараневича. Осмислюючи та опрацьовуючи те багатюще листування наших співвітчизників, порівнюючи з ХХ ст., мимоволі запитуєш: А чим може похвалитися ХХ ст., особливо той час, коли червонорежимна система заборонила будь-які контакти наших науковців та вчених із західноєвропейським світом? Повна пустка, випалена спекотним сонцем пустеля. Чи існує якесь листування хоча б нашого ювіляра зі славістами та українознавцями Європи, США, Канади чи Австралії за період 1954 по 1991 рік? На жаль… Але сьогодні завдяки особистим контактам проф. П.Кононенка з керівництвом Віденського університету в австрійській alma mater створено європейського рівня умови щодо вивчення української філології, запрошуються фахівці з України, що дає можливість слухачам відчувати безпосередньо живе українське слово. Якщо вести далі мову про міжнародний аспект наукової діяльності ювіляра за останній період, то необхідно згадати його наукові відрядження до Франції, Англії, Польщі, США. У травні 1995 р. згідно з планом Координаційної ради Міністерства закордонних справ України у тривалому науковому відрядженні в Парижі та Сарселі проф. П.Кононенко мав зустрічі з багатьма працівниками Європейського відділення Наукового товариства імені Шевченка, зокрема з його тодішнім головою академіком Аркадієм Жуковським, тодішнім надзвичайним і Повноважним послом України у Франції Юрієм Кочубеєм, працівниками посольства України. У ході цих зустрічей були обговорені важливі питання співробітництва українських і французьких інституцій у галузі науки, освіти, культури. Наслідком цих переговорів було укладення угоди між Інститутом українознавства при КНУ імені Тараса Шевченка та Європейським відділенням НТШ про співпрацю у підготовці “Енциклопедії українознавства”, а також про виконання програм “Українознавство – наука і освіта”, “Україна в джерелах і документах”. Було також узгоджено план спільних дій щодо створення українсько-французької асоціації працівників освіти, науки, культури, відкриття в Парижі “Українського Дому”, написання українсько-французьким науковим колективом праці “Україна – Франція” та налагодження контактів з Міністерством освіти Франції у плані вивчення у цій країні української мови, історії, культури. Під час переговорів порушувалося питання створення підручників, що будуть написані на українсько-французьких матеріалах, у підготовці яких мають відіграти важливу роль відповідні підрозділи Інституту українознавства. Зазначимо, що Українська Вільна Академія Наук у США, проводячи 13 грудня 1998р. своє урочисте засідання, присвячене вшануванню всесвітньознаного українського літературознавця, мовознавця, культуролога, колишнього Президента УВАН у США, що обирався двічі на цей високий пост, почесного академіка НАН України, доктора філологічних наук Юрія Шевельова (Шереха) з нагоди його 90-річного ювілею, ця висока українська інституція у США вважала за потрібне з числа багатьох українських літературознавців-академіків запросити саме проф. Петра Кононенка. Одразу після короткого вітального слова Президента УВАН у США проф. Олекси Біланюка слово надали посланцеві України – директору Інституту українознавства, лауреату Міжнародної премії імені Й.-Г.Гердера, віце-президенту АН Вищої школи України професорові Петрові Кононенку. У вітальному слові від імені рідної української землі, від матері-України, яку змушений був покинути на початку 40-х років Юрій Шевельов, проф. П.Кононенко передав ювілярові щонайщиріші вітання. Говорячи про Ю.Шевельова, доповідач підкреслив, що він - автор 860 наукових праць, він народився на нашій землі, він пив її соки, його життя – це творення українського світу, що складається з української природи, української історії, зрештою, з української ментальності. Юрій Шевельов належить до винятково яскравих особистостей, він – людина емоційна, він передусім – найглибший аналітик, інтелектуал, інтеліґент з великої літери… Характер Юрія Шевельова – це характер шукача істини, борця за високі ідеали. Його нові праці відкрили світові нові грані історії, таланту, можливостей України й її народу. Повторюючи ці слова нині вже дійсного члена УВАН у США, сказані у Нью-Йорку 13 грудня 1998 р. на урочистій академії, присвяченій 90-річчю академіка Юрія Шевельова, можемо сказати, що вони, ці слова оцінки, маємо ще раз повторити і віднести до особистості міжнародного рівня професора, доктора Петра Кононенка. Можна чимало говорити про цю особистість, зокрема як про громадського діяча, поета, презентація вибраних художніх творів якого у трьох книгах “Марія на Ґолґофі”, “Одній тобі” та “Слово, Серце, Сонце” у стародавній Сквирі на Київщині вилилася у справжню літературну подію щонайвищої проби. Кого не схвилюють або ж кого не змусять задуматися хоча б такі сентенції поета: Чого ж тоді свої лепечуть юродиві: - Нам не прожить без рабства! Ми – щасливі! Бо не Пани ми, ні. Лиш наймити й заброди! То ж – що Земля нам? І Дніпро? І Небо? Нам тільки б січки, ковбаси, корита. Навіщо – мова? Знівечена. Бита. Навіщо – родовід? І пам’яті не треба! Бо що мільйони вбитих, розіп’ятих? І не воскреснуть, й не спитають нас: -За що страждали ми? За що згорів Тарас? За що і нас зневажено – як вас! - хохлів проклятих? (С.19 – І книга) Або ж чи можна читати спокійно наступні рядки? … На фронті тіло билось в операціях, – Тепер мільйонам роблять трансплантації Чужинських душ… Чужу вливають кров! Вітри чужинські на Дніпрі і Росі. Як фатум стало: Бути, чи не буть?! (С.174 – ІІІ книга). Важко не погодитись з тривогами та бентегами поета П.Кононенка. Як нам бути і як нам остаточно відбутися як державі, коли нашому народові мільйони разів упродовж дня роблять трансплантації чужинських душ, мільйони разів чужу вливають кров, намагаючись нас виховати чужинцями на своїй землі, пропонуючи на кожному кроці в вагонах метро, електричках, поїздах, на вулицях та майданах міст і містечок одні лише “Факты”, “Сегодня”, “ВВ”, “Труд”, “Комсомольская правда в Украине” тощо, не кажучи вже про майже три десятки російськомовних телеканалів. Це лише столичні, київські приклади. Добре, що поет, професор, академік П.Кононенко глибоко схвильований цими антиукраїнськими випадами, цим антиукраїнським натиском, що він бореться проти цього зла, скерованого проти України, проти української державності, проти українського народу бореться не лише своїми науковими творами, а й своєю багатотематичною поетичного творчістю. Закінчуючи розповідь про академіка Петро Кононенка, хочу все ж процитувати рядки із статті журналістки Наталії Пасемко (газета “Хрещатик”), яка у матеріалі “Вона жива – наперекір усьому” висловилась так: “І на завершення хочеться нагадати своєрідну, сказати б, притчу професора Петра Кононенка. Археологи під час розкопок натрапили на зернину, яка пролежала в льодовій товщі один мільйон років. Зернину поклали в ґрунт – і вона проросла. Як не морозили Україну крижані століття, як не намагалися вбити в ній прагнення до волі і щастя, вона жива – наперекір усьому. Незнищенна зернина українського духу, покладена в ґрунт, проросла. Рости ж їй у віках!” І мислиться, що незнищенна зернина українського духу проростає саме завдяки таким привабливим, таким неспокійним і незламним, таким багатогранним і невтомним обдаруванням, яким був, є і залишається Людина з великої літери, професор, академік, громадський діяч і директор НДІ українознавства Петро Кононенко! Всі статті Петра Петровича Кононенка в журналі "Українознавство", будь ласка, дивіться тут. |
